Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Місячне світло промайнуло в нього під ногами, як кіт, і першим перетнуло поріг. Різке скрипіння, гідне фільму про привидів, привітало його, запрошуючи зайти всередину. Зрештою, Маркус для цього сюди й приїхав: розбудити привида дівчинки Ганни.

Згадав про останню відчайдушну спробу Кроппа відвернути його увагу. Отією своєрідною мапою, яку він вручив йому перед смертю і яка, певна річ, була черговим обманом.

«Кінець твоєї казки, хлопчику без імені…» Однак пенітенціарій не дав себе обдурити.

І ось він тут. Сподівався, що знайде завершення історії, яке шукав.

Він укотре скористався словами старої домоправительки як підказкою. Коли він запитав у неї, що за чоловік був Анатолій Агапов, вона відповіла: «Він був чоловіком суворим, жорстоким. Гадаю, йому не подобалося жити в Римі. Він працював у російському посольстві, однак багато часу проводив удома, зачинившись у своєму кабінеті».

Кабінет. Саме звідти слід розпочинати пошуки.

Йому довелося поблукати будинком, перш ніж він знайшов кабінет. Важко було відрізнити одну кімнату від другої — ще й через те, що всі меблі було накрито білою тканиною, яка захищала їх від пилу. Піднімаючи край то одного, то другого покривала, Маркус дізнався, що всі предмети щоденного вжитку, усі меблі та інші домашні речі залишилися на своїх місцях. Той, хто колись вирішить купити віллу (за умови, що це таки станеться), отримає все, що належало Агаповим, навіть не знаючи їхньої історії та драми, яка сталася поміж цими предметами.

У кабінеті була велика книжкова шафа. Перед нею — дубовий письмовий стіл. Швидкими рухами Маркус звільнив усі меблі від покривал, що їх приховували. Сів у крісло за столом — у те саме, що колись, напевно, правило за командний пост Анатолію Агапову. Понишпорив у шухлядах. Однак друга праворуч чомусь не висувалася. Пенітенціарій обома руками вчепився за круглу ручку й потягнув на себе, аж поки та нарешті не піддалася, різко висунувшись та з гуркотом упавши на підлогу, від чого по всьому будинку прокотилася луна.

У шухляді лежала рамка для фото, яка тепер опинилася на землі лицевим боком донизу. Маркус перевернув її. Вона містила вже знайому світлину: ту, що йому раніше дала домоправителька, а потім спалив Фернандо.

Ця була така сама.

Світлина давня, пожовкла від часу — мабуть, ще з вісімдесятих років. Напевно, то був автознімок. У центрі світлини — Анатолій Агапов, не надто високий, огрядний, років п’ятдесяти, у синьому костюмі, краватці й жилеті. Волосся зачесане назад, акуратна чорна борідка. Праворуч від нього — Ганна в сукенці з червоного оксамиту, волосся не дуже довге, але й не коротке, перев’язане стрічкою. Вона єдина усміхалася. Ліворуч від чоловіка — Віктор, теж у костюмі та з краваткою, волосся підстрижене під горщик, чуб низько спадає на очі, вираз обличчя сумний.

Батько з двома дітьми, своїми майже однаковими близнюками.

На знімку була одна деталь, яка дратувала пенітенціарія від самого початку. Анатолій Агапов тримав за руку Віктора, але не Ганну.

Маркус довго роздумував над причиною, адже, як казала домоправителька, саме дівчинка була татовою пестункою.

«Тільки вона й могла викликати на його обличчі усмішку».

Отож він укотре задумався: побачене на знімку було жестом любові чи способом виявити свою владу? А якщо батькова рука була повідком для Віктора? На той момент він не мав пояснення, а тому запхав світлину до кишені й вирішив продовжити огляд будинку.

Поступово, поки він переходив з однієї кімнати до другої, йому пригадувалися інші фрази старенької з будинку-інтернату, пов’язані з близнюками.

«Більше ми бачили Ганну. Вона інколи втікала з-під батькового контролю й прибігала до нас на кухню, а ще любила спостерігати за нами, коли ми виконували якусь хатню роботу. Така сонячна дівчинка була».

«Сонячна дівчинка». Маркусові сподобалося оте визначення. Вона втікала з-під батьківського контролю? Що це означало? Він уже не раз про це запитував себе й тепер укотре замислився над цим запитанням.

«Діти не ходили до школи, у них навіть домашнього вчителя не було. Синьйор Агапов особисто їх навчав. І друзів у них теж не було».

Коли Маркус запитав про Віктора, домоправителька заявила: «Ви мені, мабуть, не повірите, однак за шість років я бачила його лише вісім чи дев’ять разів, не більше». А згодом додала: «Віктор не розмовляв. Він мовчки спостерігав. Кілька разів я заставала його за тим, що він нишком підглядав за мною, сховавшись у кімнаті».

І в той час, коли світло ліхтарика ковзало по кімнатах, Маркусові здалося, ніби він ще відчуває тут присутність Віктора в кожному куточку, за диваном або за шторою. Тепер то була лише ледве вловима тінь, породжена його уявою. А можливо — самим будинком, що й досі тримав у собі сліди дитинства того сумного хлопчика.

На верхньому поверсі він знайшов дитячі кімнати.

Розташовані поряд, вони були подібні одна до одної. Ліжка з дерев’яними різьбленими узголів’ями, столик зі стільцем. У спальні Ганни переважав рожевий колір, а у Вікторовій — коричневий. У Ганниній кімнаті стояв ляльковий будиночок, повністю умебльований. У Вікторовій — невелике піаніно.

«Він завжди безвилазно сидів у власній кімнаті. Час від часу ми чули, як він грає на піаніно. Грав дуже добре. А ще він був справжнім генієм у математиці. Одна з покоївок, коли прибирала в нього в кімнаті, знайшла купу аркушів, списаних розрахунками».

Їх там справді знайшлося чимало. Маркус побачив купу аркушів на книжних полицях, разом з підручниками з алгебри та геометрії і старою рахівницею. У Ганниній кімнаті стояла велика шафа, набита дівчачим одягом. Кольорові стрічки, вишикувані в ряд блискучі черевички, капелюшки. Подарунки люблячого батька своїй мазунці. Віктор тяжко переживав змагання із сестрою. Чудовий привід для вбивства.

«А якими були стосунки між двома дітьми? Віктор та Ганна дружили?»

«Інколи ми чули, як діти сварилися, однак разом проводили багато часу. Найбільше їм подобалося грати в схованки».

«Схованки, — повторив подумки Маркус, — улюблена забавка привидів».

«Як померла Ганна?» — запитав він тоді стареньку.

«О господи! Одного ранку я приїхала на віллу разом з рештою прислуги, і ми побачили синьйора Агапова, який сидів на сходах, що вели до будинку. Обхопив голову руками й не тямився з горя. Казав, що його Ганнуся померла, що лихоманка забрала її в нього».

«І ви повірили?»

«Спершу повірила, аж поки ми не знайшли кров у ліжку дівчинки й ніж».

«Ніж,