Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

– Коли ти востаннє була в цьому домі? 

– Не знаю, – обійняла себе за лікті, – дуже давно… коли війна закінчилася… бо ж ти – король – зник. Я чула, що тебе піймали тоді, таємно тримали у в’язниці, допитували, але ти стер спогади про війну і не пам’ятав, як отемнилася твоя магія. 

– Так, я втратив багато спогадів. 

– А ти чому тут? Звідки ти знаєш це місце? Навіщо це тобі?

Віолетта стояла перед ним, відчуваючи, як лють і розгубленість розривають її зсередини. Аларіон спостерігав за нею з легким прищуром, і його погляд був іншим – не звичним, не тим, який вона знала. Він стримував усмішку, ніби щось знав, чого не розуміла вона. Це злило.

– Ти вирішив познущатися? – її голос здригнувся, але обличчя залишалося холодним. – Мій хрещений батько помер у цьому домі… через тебе.

Нарешті вона зірвалася, хоча її губи досі пам’ятали тепло поцілунку. Спогад про поцілунок ще тлів у ній, змішуючись з гнівом і болем.

Аларіон повільно похитав головою.

– Твій хрещений батько помер через війну. І в мене теж лише одне життя – і те зламали і забрали. Не я починав війну.

Він дістав з кишені маленький флакончик, і в світлі ліхтарів Віолетта одразу впізнала відтінок рідини всередині.

У її очах блиснуло підозрою.

– Ти був у Врунґільди? Коли?! Це ти її вбив?

Аларіон завмер, його впевненість похитнулася, а погляд потьмянів.

– Ні, – сказав майже пошепки. – Не я. І мені дійсно шкода.

Чоловік зробив крок ближче, і Віолетта інстинктивно напружилася.

– Куди б я не ступив, там завжди стається лихо. І я би не хотів, щоб щось сталося з тобою. Я здамся, як ти і просила, коли завершу свої справи.

Ці слова збентежили її більше, ніж усе, що він казав до цього.

– Мої сили ще недостатньо відновилися, і я не можу скористатися ними наповну, щоб не заманити до себе тих, хто мене шукає. Тому це все, що у мене є, – Аларіон простягнув їй невеликий флакон із зіллям. – Врунґільда дала це мені чи не в перший день нашого знайомства, – мовив далі, задумливо оглядаючи скляну пляшечку. – Воно стояло поруч із любовним зіллям на її полиці.

Він усміхнувся – не весело, а якось гірко. Віолетта розгубилася.

– Тоді я й подумати не міг, що вона побачила в мені те, про що я й не здогадувався. Вона вже тоді знала, що я щось втратив і ніяк не згадаю. Вона тримала мою Лолу біля себе і вперто повторювала, що одного разу мені це знадобиться. А я тільки сміявся і казав, що я геть не забудькуватий. Але, мабуть, вона знала краще. І тепер вона мертва – і рецепту цього зілля більше не існує. Це останній флакон, який у мене лишився. І вона – не просто зіллєварка, бо колись працювала на Пітера Кіллена, ще до того, як ти почала працювати в тому госпіталі… 

– Що відбувається? 

– Не хочу кривдити тебе, – мовив далі, оглядаючи вітальню будинку. – Але я б хотів, щоб ти згадала дещо важливе про мене.

– Я добре пам’ятаю, що Артур помер, і ти збожеволів під час нападу на замок. 

– Я вбив Артура сам. Тоді моя магія втратила колір. 

Віолетта не була готова до такого зізнання, завмерла на мить, а далі вигукнула: 

– Навіщо ти говориш це мені?! 

– Бо ти бачила, чому це сталося. І я би хотів, щоб ти це згадала.

– Була причина, чому ти так вчинив? 

– Так. 

– І ця причина допоможе тобі в судах? – одразу здогадалася, а чоловік перед нею одномоменто посерйознішав.

– Нехай так. Нехай. Твоя правда, – вагався ще мить. – Візьми зілля, будь ласка, згадай той день. 

– Навіщо? Я не буду захищати тебе на суді. Хочеш врятуватися, зганьбивши ще й мене на судах? Якщо я стерла ті спогади – так було треба. Нещодавно я спробувала хоч щось повернути, і ті уривки – надто болючі.

– Певна? Ти певна, що хотіла все забути? Звідки така думка? Не існує в душах такого розпачу, щоб матір воліла забути власне дитя.

Віолетта дивилася на те зілля, вагаючись: вона боялася згадати свою долю і що сталося з її дитиною. Якщо навіть згадає те, про що просить і що хотів би Аларіон, то точно не хотіла, щоб раптом перед очима почали виринати спогади про дитя і що з ним сталося. Мабуть, щось дійсно жахливе…

– Я розумію, чого ти боїшся. Повір, не варто. Але тобі вирішувати: приймеш це, і спогади почнуть повератися, частково, але все-таки… я міг би бути поруч, щоб допомогти тобі справитися з цим. 

– Я би не хотіла себе калічити… я ж не зберу ті пазли докупи. Не все повернеться, бо це лиш  зілля… це не руки людини, яка стерла мої спогади. І піддати себе мукам, щоб спробувати врятувати тебе на суді… я не готова.

Довге мовчання. Дивитись у вічі одне одному.

– Ти знайшов матір свої дитини? 

– Так. 

Мабуть, якась поважна панна, якась принцеса… інакше й бути не могло. Віолетту наче холодом пробило.

– Вона жива?