Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Записки Білого Пташка 📚 - Українською

Читати книгу - "Записки Білого Пташка"

265
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Записки Білого Пташка" автора Галина Пагутяк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 82 83 84 ... 98
Перейти на сторінку:
міг сказати, звідки в нього той трикутний шрам на щоці. Міг десь почути, що когось в дитинстві покусали собаки, й перенести це на себе. Факт, що він боявся собак і не любив отих глухих парканів з колючим дротом нагорі. Як в інтернаті. Але Катя вмовила його і найняла до господаря копати яму під басейн. Катю треба слухати. Вона дуже мудра. Часом в Ігорка починала дуже боліти голова, так ніби з неї мало щось вилупитися. Раніше він боявся, що вилупиться щось страшне, та Катя сказала, що і в інших людей болить голова і треба пити таблетки. Він і в інтернаті пив таблетки, від яких починав забуватися. Та то все пусте. То не страшно. Катя купує йому таблетки і вони помагають так само.

— Ви що тут робите?

Ігорко аж підскочив. Не помітив, як підійшов мужчина. А якби пес наскочив ззаду?

— Я тойво… на роботу.

Чоловік був невисокий, але широкий в плечах. Вбраний по-робочому, в камуфляжній куртці. Ігорко мав пакет з канапками на обід і термосом чаю, що грів йому ногу.

— Ага, — кивнув чоловік і натиснув на чорний ґудзик вгорі хвіртки. Поли його куртки розійшлися і стало видно сокиру за поясом.

…Тріски летіли в усі боки, поширюючи довкола терпкий дух живиці. Цей запах завжди викликав у Старшого хвилювання. Він поклав сокиру на ковбицю і пішов на кухню. Там в пакеті лежало кілька трохи підгнилих мандаринок. Катя вчора принесла. Він узяв одну, відколупнув нігтем шкурку й поклав плід до кишені. Тепер запахи хвої і мандаринів злились в один, захищаючи Старшого від тривожних думок, і заодно розбудивши ялиці, що росли біля дому. Живі ялиці теж пахли, але зараз туман не давав їхньому запаху пробитись.

— У мене своя сокира, — сказав Бодьо. — До чужої треба звикнути, та й ненароком можна спортити. Я раз натрапив на кулю в деревині, надщербив. То з мене вирахували гроші на нову сокиру. Тобі так само треба мати свій інструмент.

Ігорко аж перемінився на виду, коли уявив, що може зламати чужий рискаль. Досі таке з ним не траплялось, а Бодьо тим часом зосередився на своїй сокирі.

— Розбирали ми зі швагром у його цьотки стару дровітню, і знайшов я її в куті. Ще австрійська. Почистив від іржі, погострив, вставив древко. Такої сокири тепер не купиш. І нікому в ласку не треба стояти…

— Ага, — кивнув Ігорко і акуратно встромив рискаль у землю. Треба пошукати у них в сараї рискаль, почистити, погострити. Тільки за пояс рискаль не встромиш. А як в електричці? Поставить в кутку, щоб не заважав людям, і раптом забуде.

Господар вивів машину з гаражу. Брама сама відчинилась і зачинилась. Одразу по тому настала тиша. Пес сховався у буді. Що то за порода, Ігорко не знав, але пес був моцний, жовтої масті й пелехатий. Поки господар був у хаті, пес сидів на високих сходах. Чи лишався ще хтось у хаті, чоловіки не знали. Господар обіцяв повернутись після обіду. Ігорко завше чувся несмілий перед чужими, а що вже казати про тих, хто тобі платить гроші. Вони так дивляться на тебе… Ніби ти зле зробив свою роботу.

Бодьо сів на ковбицю і зі смаком закурив цигарку. Виглядав тепер не таким здоровилом, як при зустрічі, наче з кожним видихом диму з нього виходила сила.

Кожен видих наближає нас до смерті і є репетицією останнього видиху. Хмари розійшлися і між ними зблиснуло біле сонце, непевне і кволе.

У деревах — кулі, в землі — снаряди.

— Хто любові не знається, той горя не знає! — виводив Семко, намагаючись заглушити стук коліс. Після цих слів він починав просуватися по вагону. Перший куплет був задармо, а за інші вже треба платити. Слів Семко уже не забував. Навчився зосереджуватись не так на червоній шапці, як на внутрішньому ритмі, що починав тепло пульсувати у ньому. Семко поволі втрачав зір. Ще бачив здалека, але близькі предмети наче розпливались і світились по краях білим. Коли він осліпне, казала Катя, втішаючи його, то може заробити більше. Тоді можна буде купити бандуру. У центрі коло пам’ятника сидить один такий, правда, вже дідо, з вусами і у вишитій сорочці. Дуже добре заробляє. Сліпий зовсім. Хтось його приводив і лишав, а потім забирав.

Обійшовши чотири вагони, Катя з Семком сіли перепочити. Катя купила їм чаю в Марії, що носила в термосах каву і чай. Та не хотіла брати з них гроші, але Каті нічого не треба задарма. Давали їм небагато: хто десять копійок, хто двадцять п’ять. У будний день Катя віддавала провідниці десятку, а в неділю — п’ятнадцять. У неділю можна було заробити до п’ятдесяти гривень. Скоро почнеться коляда, то будуть більші заробітки. Аби хіба Семко не застудився.

— Може, канапку з’їси? — спитала Катя хлопця. Той дивився на синю від неба ріку. У його свідомості не існувало поняття майбутнього, тому він не думав про те, що колись не зможе побачити цієї ріки, що сніг і дощ пізнаватиме лише на дотик, як хліб і чай. Темрява захистить його від неприємних виразів людських облич і від вигляду смерті. Катя справді була мудрою жінкою. Вона знала, що кожен з них потребує.

Виміняла дрібні на дві п’ятки, щоб віддати провідниці.

— Я вам завтра яблук принесу, — пообіцяла Марія, підіймаючи своє важке набрякле тіло з лави. Зараз мала бути її зупинка. Вдома вона наповнить термоси чаєм і кавою, з’їсть вчорашнього борщу і піде до наступної електрички, залишивши в хаті сплячого кота, що, вигулявшись вночі, теж пообідав разом з нею. Чай у Марії добрий — з вишневих і малинових гілочок, а кава забілена молоком, яке приносить з села жінка два рази в тиждень по дві літри. Мусить їздити, бо пенсія мала. Двадцять п’ять років простояла за станком, акурат лишався рік до пенсії — завод закрили. Тепер з нього зостались голі стіни, та й ті на цеглу розбирають.

Марія ступила на перон. Вітер жбурнув їй в лице дрібні краплі, шарпнув до себе торбу з двома спорожнілими термосами. Що за погода — то сонце, то дощ. Добре, що не сніг. Вона не любила, коли сніг випадав зарано.

А з того боку, де сидів Семко, світило сонце і сяяла синя ріка. Він сидів у човні, спиною до течії, що було незручно. Семкова свідомість, збурена співом, ніяк не могла вгамуватись, а озирнутись і глянути, куди ж він пливе, хлопець не

1 ... 82 83 84 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Білого Пташка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Записки Білого Пташка"