Читати книгу - "Вигнання з раю"

Ой грай, море, радуйся, земле!

За цими балачками автор мало не прогавив весілля. Це був би неприпустимий гріх, бо, як пишуть у першому томі виданої «Науковою думкою» книги «Весілля»: «Весільні звичаї, обряди та пісні, що творилися народом протягом багатовікової історії, — це важливий складник народної культури. В ньому відбилися кращі риси світогляду, моралі, поетичних уявлень трудового народу, його артистичні нахили. І тепер, коли склалася нова, радянська сім’я, старі традиційні обряди наповнюються новим, соціалістичним змістом». Там ще багато цікавого. Наприклад: «3 давніх-давен одруження завжди було однією з важливих, урочистих і хвилюючих подій у людському житті. Спливали століття, падали імперії, на зміну одним народам приходили інші, виникали нові держави і суспільні устрої, але завжди жарким полум’ям палахкотів потяг молодих людей до єднання у міцну сім’ю».

Зверніть увагу: «падали імперії, але завжди жарким полум’ям палахкотів потяг молодих людей до…» Таки ж здорово написано!

Але в нас свій обов’язок, і ми повинні його виконувати.

63

На весіллі було безліч почесних гостей.

Від Товариства охорони пам’ятників оката червоногуба професорка, яка приїхала до Щуся роздобути рябих телячих шкурок на шубу. Від ДТСААФу — відставний полковник, який щоліта вудив рибу в світлоярівських дніпровських затоках і калабанях. Книголюбів, ясна річ, представляв автор цієї розповіді, якого Безтурботний цього разу вже впізнав і просив на весілля разом з Котею, а який же письменник відмовить гарній дівчині! Товариство Червоного Хреста мало делегацію найчисленнішу — цілу бригаду, яка в світлоярівських тепловоддях заготовляла п’явок для міських аптек. Від спортивного товариства «Урожай» прибула районна футбольна команда «Мічурінець», яка в республіканській футбольній ієрархії займала своє законне двісті вісімдесят дев’яте місце. Був там ще самодіяльний районний ансамбль «А ми просо сіяли…» в складі сімдесяти трьох чоловік (з адміністраторами й водіями автобусів). Товариство ружжа й вудки уповноважило кільканадцять своїх доблесних членів прибути на весілля з двостволками, й ці мужні, загартовані в тяжких змаганнях з невловимими зайцями чоловіки, вловлюючи відповідні моменти, давали дублетом дружні залпи на честь молодого й молодої, батьків їхніх, шановних гостей, радісного настрою і щасливого життя.

Описати таке весілля ще не вдавалося нікому. Навіть Василь Юхимович, який невтомно витворює моделі нових весіль, ніколи в своїх поетичних фантазіях не сягав такого розмаху, як те вдалося зробити Іванові Безтурботному. Автор тільки потирав руки, поцмакував, розмахувався та розганявся, радіючи в душі, що це весілля займе в нього добру половину роману, та тут довелося пережити йому розчарування, і не просте, а глибоке й тяжке.

Спав він, як завжди, в гостинного Свиридона Карповича, тепер уже в новій хаті, в спеціальній кімнаті для гостей, з телевізором, з люстрою, з торшером, настільною лампою, з електрокаміном (для осінніх приморозків, коли ще не топлять грубок) і, звичайно ж, з радіоточкою. Але новина прийшла не по радіо, не по телеканалах, — приніс її Зновобрать, постукав до кімнати (бо автор, як усі інтелігенти, спав довго, а голова сільради, як усі хлібороби, вставав удосвіта), увійшов, привітався і подав авторові свіжу столичну газету.

— Ви тільки гляньте.

Автор мерщій кинувся до третьої сторінки: там завжди про літературу.

— Та не там, — сказав Зновобрать. — У кінці.

— Зведення погоди?

— Та ні, фейлетон.

— Фейлетон? Про кого ж?

— Про нас.

— Про..?

Автор мерщій перегорнув газету і, як пишуть уже років із п’ятдесят, не повірив власним очам. Фейлетон називався «Світлоярськ чи Гульбоярськ?» Далі писалося таке:

«Весілля… Кого не схвилює, у кого не викличе замріяної усмішки цей прадавній і такий завжди сучасний звичай! Весільний ритуал супроводжував людство як символ нескінченності його буття. Він різноманітився, збагачувався, навіть змінювався за формою. Але незмінним лишався його первісний зміст: радість рідних і близьких од факту утворення нової сім’ї, бажання бачити її з хорошими дітьми, в щасті й достатку. Але чому ж весілля в новому, прекрасному степовому селі Світлоярську викликає не так позитивні емоції, як замішання, прикрість і подив? От наче ж людина справді має право на щось широке і разом з тим ніби вчинила вона щось не так, щось навіть блюзнірське! Бо ж справді, у людей жнива, а в Світлоярську весілля. В людей найгарячіша пора, а в Світлоярську тиждень гуляють. Гуляють не скромно в хаті, навіть не в дворі, під деревами чи в садочку, а на механізаторському стані посеред полів з перестиглими хлібами, під довжелезними навісами для комбайнів, гуляє кількасот чоловік, а в колгоспі „Дніпро“ працездатних теж не кілька тисяч, а саме кількасот. Данину старій традиції віддали сповна: були на весіллі, як і за діда-прадіда, ряджені, було безглузде, з гиканням і „аварійними ситуаціями“ катання перев’язаних рушниками сватів на допотопних тачках, була крадіжка курей, „викуп“ нареченої, розкішні подарунки й побажання молодим довгого віку й достатку, урочисті залпи, співи, регіт. Гуляли, забувши про ферми й незібраний урожай, забувши в п’яному чаду, як зветься їхнє село: Світлоярськ чи, може, й Гульбоярськ; забувши про хліборобську одвічну скромність і по-купецькому хизуючись достатком, нехтуючи працею.

Не будемо заперечувати фінансових можливостей колгоспників — це добре, що з року в рік поліпшується їхній добробут, зростає культурний рівень. Сьогодні селянин вільний від повсякденних турбот про хліб насущний — у кожній оселі є хліб і до нього, є гарні меблі. Але це не звільняє хліборобську совість од турбот про загальнодержавні інтереси, зміцнення економіки рідного господарства, всієї Батьківщини.

Коли це, скажіть, хлібороб затівав оддавати дочку в гарячий час польових робіт? Весілля було завжди найсвятішим і найбажанішим із сімейних торжеств. Воно могло все: скликати гостей з найвіддаленіших сіл, помирити найзаклятіших ворогів і посварити найкращих друзів, витрусити все найсмачніше з комори і печі на весільний стіл, змусити купити доброї випивки навіть на позичені гроші. Але у всі віки воно не могло одного: вклинитись у нагальні роботи в полі, відірвати від них хліборобів. І це було першою заповіддю хлібороба».

Там було написано ще багато дечого, але, на щастя, не перелічувалися присутні на весіллі, отож не згадувалося й авторового прізвища.

— То й що? — звів автор очі на Зновобрать.

— Ви ж читали?

— Читав.