Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Може, ми зайдемо до будинку? — пропонує Хомутинський. — Тут забагато журналістів та витріщак.

— Ні, поки ми будемо тут. Ксеніє Дмитрівно, можна взяти цю підробку? — я вказую на підроблений діамант.

— Ви певні, що він підроблений? — питає Хомутинський. Я ще раз тру каменем по склу.

— Звісно певний. Це фальшивка, причому зроблена грубо, бо злочинці дуже поспішали. Для цього вони й розділилися. Один поїхав до Сум, морочити тут голову і вициганювати гроші, а інший у Харкові замовив абищо, хоч трохи схоже на діамант. Дайте, будь ласка, цю підробку.

— Навіщо вона вам? — дивується Пяльцева.

— Зараз побачите. Дивіться. Я ховаю цей камінець у невеличку коробку. Тепер прошу вас, пане начальнику корпусу, виділити мені кількох офіцерів, яким ви абсолютно довіряєте.

— Навіщо? — дратується від нерозуміння полковник Шатров.

— Ви хочете знати, як викрали діамант?

— Так!

— Тоді виділіть мені найнадійніших офіцерів.

— Підполковник Салтиков, майор Рейфус, майор Сокальський! — наказує начальник корпусу. Виходять троє офіцерів.

— Панове, за мною. А всіх інших прошу чекати тут!

Ми поспішаємо до корпусу. Там на моє прохання відчиняють двері до кімнати, з якої зник діамант.

— Шановне панство, ось стіл, а в ньому шухлядка, з якої зник діамант. Я кладу в шухлядку підробку в коробці. Бачите?

— Так, — відповідають офіцери.

— І ще дещо, — я дістаю з кишені банан, чищу його. Частину залишаю цілою, а частину розминаю, щоб пішов запах. — Тепер ходімо. Прошу, щоби двоє з вас залишилися біля дверей і охороняли їх. Нікого не впускати. Добре?

— Добре, — біля дверей залишаються майори. Підполковник іде за мною. На вулицю, у двір корпусу, де на нас усі чекають.

— Що ви затіяли, Іване Карповичу? — питає знервований Хомутинський.

— Зараз побачите! — урочисто кажу я. — Пане підполковнику, підтвердіть, будь ласка, що я залишав фальшивий діамант на тому самому місці, де був і справжній. Кімната охороняється офіцерами, зайти в неї ніхто не може.

— Так точно, — киває підполковник.

— Отже, все зараз, як і в день, коли зник діамант. А тепер я покажу, як він зник. Пане Капуста, давайте Марусю!

Капуста вже забрав мавпу у дружини. Несе її до мене.

— Дивіться, це звичайна мавпа з цирку, який гостював днями у Сумах. Звичайна і незвичайна!

Я даю їй понюхати мої руки. Вона лиже їх.

— Що це за цирк? — обурюється хтось у натовпі, але його швидко затикають.

Я беру Марусю до рук, підходжу з нею до стіни і кладу її передню лапу на цегляний візерунок. Тут, звісно, був бентежний для мене момент: чи тварина зрозуміє, що їй треба робити. Зрозуміла Маруся схопилася за цеглу і легко полізла по ній нагору.

— Що вона робить! — гучно закричав імпресаріо, чим налякав Марусю і збив її з пантелику. Вона озирнулася. Я всміхнувся їй і трохи махнув рукою, показав, щоб лізла далі.

— А ви мовчіть! — цитьнув я на імпресаріо.

— Чого це я мушу мовчати? — він гучно кричав, але Маруся вже дісталася вікна на другому поверсі й легко пролізла в нього. Натовп у захваті видихнув. Тривожні миті очікування.

— Прошу зберігати тишу, — кажу я. — Крик буде сприйнятий як перешкода слідству! — я строго дивлюся на імпресаріо.

Спливають секунди, аж ось у вікні з’являється спочатку лапа, а потім і голова Марусі. Мавпа щось притискає до себе і з тим вантажем лізе вниз. Досить легко. Ось вона вже в мене на руках. Я даю їй другий банан, а вона дає мені коробку. З якої я дістаю фальшивий діамант.

— Ось так усе й відбувалося! — кажу я, і натовп починає аплодувати.

— Браво! Оце так так! Мавпа! Мавпа викрала діамант! — кричать люди.

— Іване Карповичу, як ви здогадалися? Ви — геній! — це вже Маєвський вихваляє мене, як раніше вихваляв Гольмца.

Почувши шум, майори, що охороняли двері, увійшли до кімнати. З вікна повідомили, що мавпа справді самотужки відкрила шухлядку столу й забрала коробку з діамантом.

— Як ви здогадалися, що це була мавпа? — питає прикажчик Харитоненка.

— Випадково побачив, як це створіння лазить по стінах, і одразу зрозумів, що дехто міг використати це вміння.

— Але хто, хто це зробив, хто викрав діамант? — хвилюється Хомутинський.

— А, це дресирувальник! Він щез, і мавпи розбіглися! — кричить поліцмейстер. — Терміново треба оголосити його в розшук і арештувати інших циркачів!

— Так, так! — чомусь підтакує імпресаріо.

— В цьому немає потреби, — кажу я, і знову всі на мене дивляться.

— Це ще чому? — ображається поліцмейстер, мовляв, не моя справа вказувати, в чому є потреба, а в чому ні.

— Тому, що дресирувальник мертвий. Його тіло ви можете знайти в кущах біля межі міського парку.

— Звідки ви знаєте? — не хоче погоджуватися зі мною поліцмейстер.

— Я бачив тіло. Воно досі там.

— Може, це ви і вбили? — грізно питає поліцмейстер.

— Ні. Вбивство сталося позавчора, коли лив дощ. У цей час я був удома, граф Маєвський може це підтвердити, бо якраз приїхав до мене, щоб запросити у Суми. Так?

— Так, — киває граф. — Ми приїхали тільки вчора по обіді.

— Але хто вбив дресирувальника? — питає Хомутинський.

— Бідолаху вбив організатор викрадення діаманта.

— Що за дурниці? Який ще організатор? Ви ж показали, що викрав саме дресирувальник! — кричить імпресаріо.

— Сам дресирувальник не зміг би викрасти діамант, йому допомагали.

— Маячня! — ніяк не вгамується пан Пфальц.

— Ні, не маячня. По-перше, хтось зламав замок у шухлядці, в якій Ксенія Дмитрівна збиралася зберігати діамант. Я подивився, хтось просто залив у шпарину клей. Якби замок працював, мавпі б нізащо не вдалося відкрити шухлядку. По-друге, хтось поклав до шухлядки банан. Ксеніє Дмитрівно, був же банан?

— Так, я ще здивувалася, звідки він, — киває Пяльцева.

— Банан був потрібен для того, щоб приманити мавпу. Маруся любить банани, то швидко знайшла шухлядку і відчинила її.

— Але як вона здогадалася схопити футляр?

— Це вже наслідки дресирування. Маруся схопила футляр і вилізла через вікно. До того вона перекинула чашку з молоком для