Читати книгу - "Тінь гори"

— Мадачудг! Багінчудг! — почав лаятися Санджай, а потім знову заспокоївся.— Знадобиться ціле багатство, щоб це зам’яти. Як вважаєш, хто домовився з копами Колаби?

— На чергуванні був Блискавичний Диліп, але думаю, що для нього це занадто амбіційно. Він воліє бачити своїх ворогів живими та зв’язаними.

— Є один молодший інспектор на ім’я Матр, і він уже давно не злазить з мене,— згадав Санджай.— Вишкребок! Це все смердить його духом. Тгик. Я з цим розберуся. Ви двоє залишайтесь у тіні наступні кілька днів. Зв’яжіться зі мною завтра. Дай Абдуллі слухавку.

Я передав Абдуллі слухавку. Він глянув на мене. Я знизав плечима. Абдулла почав слухати.

— Так,— двічі проказав він і повісив слухавку.

— У чому справа?

— Він запитав тебе про поранення? — поцікавився Абдулла.

— Він не належить до типу люб’язних людей. Він якраз зовсім нелюб’язний.

— Він не запитав,— загарчав Абдулла, насупившись.

Запала коротка важка тиша, а потім він отямився.

— Твоє обличчя. Воно закривавлене. Ми маємо відвідати одного з наших лікарів.

— Я оглянув своє обличчя у дзеркалі. Усе не так уже й погано.

Я обв’язав носовичок навколо ран на лобі й оці, де зброя Конкенона поранила до крові.

— Просто зараз,— вирішив я,— нашою проблемою є те, що Санджай не піде на війну через нас, тож ми залишилися самі.

— Я можу його змусити піти на війну.

— Ні, Абдулло. Санджай залишив мене теліпатися на вітрі, а тепер дозволяє тобі приєднатися. Він нізащо не піде на війну, поки все не закінчиться.

— Я повторюю, що можу змусити його це зробити.

— Абдулло, от чому війна — це завжди вибір? Я не скаржуся, бо Санджай не хоче йти на війну. Я радію, бо він цього не робить. Я радий, бо більше ніхто не постраждає. Ми можемо відплатити і власноруч.

— І ми це зробимо, іншалла.

— Але якщо ми залишилися наодинці, то потрібно розробити стратегію і тактику відплати, бо ти щойно поранив трьох людей. Одного з них — двічі. Який у тебе план?

Він озирнувся, перевіряючи навколишні перехрестя головних магістральних проспектів, по яких потоком рухались автомобілі, виблискуючи металом.

Абдулла знову обернувся до мене з напіврозтуленим ротом, але слова так і не пролунали: він був сам, і жоден товариш не поспішав на допомогу. Він був солдатом на території ворога, якому повідомили, що шлях для втечі щойно закрився.

— Думаю, слід триматися подалі від них, хоч деякий час,— запропонував я, заповнюючи бентежну тишу.— Можливо, Гоа. Ми можемо доїхати туди до ранку. Але нікому не кажи. Щоразу як я розповідаю про поїздку на Гоа, мене просять забрати там брудну білизну.

Я намагався викликати посмішку на хмурих кряжах його сумнівів. Це не спрацювало.

Абдулла поглянув у напрямку Південного Бомбея. Він боровся з бажанням повернутися та вбити кожного скорпіона, що будь-коли виповзав з-під каменя. Я почекав ще кілька хвилин.

— То як бути?

Він хвильку помовчав, а потім зробив два довгі видихи, заряджаючи свою силу духу.

— Я прийшов до «Леопольда», щоб запросити тебе в одне особливе місце. Я вдало прийшов, але почекаймо, щоб побачити наслідки цього дня для кожного з нас.

— Що за особливе місце?

Він знову глянув на обрій.

— Я не очікував, що ми вирушимо туди з тінню над головами, але ти згоден помандрувати зі мною просто зараз?

— І ще раз: куди?

— Зустрітися з учителем учителів, майстром, який викладав мудрість Хадербгаю. Його ім’я Ідрис.

Я повторив ім’я легендарного вчителя:

— Ідрис.

— Він там,— мовив Абдулла, вказуючи в бік низки пагорбів на північному видноколі.— Мешкає в печері на тій горі. Ми купимо тут води, щоб узяти з собою. Це довгий підйом до вершини мудрості.

Частина V

Розділ 26

Після відпочинку й підготовки, ми поїхали по гарячій мусонній трасі, між лісовозами, завантаженими високими однобокими в’язками, що загрожували впасти на кожному вигині дороги. Я радів поїздці, а також тому, що Абдулла гнав. Мені потрібна була швидкість. Проміжки часу для обгону машин були настільки короткі, що напруженість притлумлювала біль. Я знав, що біль повернеться. Біль можна відстрочити, але не заперечити. «Після поїздки нехай повертається,— подумав я.— Біль — це лише доказ життя».

За дві години ми досягай спуску, що вів до національного парку «Санджай Ганді». Ми оплатили вхід і розпочали довгу повільну подорож крізь густий ліс біля підніжжя гори. Звивиста дорога, що вела до найвищої верхівки заповідника, була на диво в доброму стані. Нещодавні шторми обтрусили гілки з дерев, які росли біля дороги, але місцеві лісові жителі, чиї хати й самобудовні поселення виднілися тут і там крізь прогалини в пишному підліску, швидко позбирали їх на розпал.

Ми проминали гурти жінок, одягнених у квітчасті сарі, які йшли рядочком і несли на головах в’язки гілок. Малеча також тягла тріски й купки гілок, дрібочучи за жінками.

Парк був наповнений диким, мокрим від дощу життям. Бур’яни виросли аж до плечей, лози корчились і звивались навколо віття. У кожному вогкому затінку розросталися кущі, мох і лишайники. Рожеві, темно-сині й жовті, наче в стилі Ван Гога, дикі квіти розтяглися на листяному заболоченому килимі лісу. Листочки, почервонілі після дощу, встелили дорогу, наче пелюстки на подвір’ї храму. Повітря просочували земляні аромати з духом старої кори, що сочилися з кожного промоклого стебла, гілочки і стовбура.

Мавпи проводили свої зібрання просто на дорозі, але розбігалися, почувши нас. Перебравшись на найближчі виступи та камінці, вони сиділи з гримасами мавпячої образи через наше втручання.

Коли один справді великий гурт мавп зник у деревах, злякавши мене, Абдулла зловив мій погляд і дозволив собі рідкісну посмішку.

Він був найхоробрішим і найвірнішим чоловіком серед усіх моїх знайомих. Він був жорсткий з іншими, але набагато жорсткіший із собою. І йому була притаманна впевненість, якою всі