Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

— Як же могли Джексонові відповіді зашкодити йому, коли його була правда?

— Ет, до чого тут правда? — своєю чергою спитав адвокат. — Бачите ось оці книжки? — Він обвів рукою ряди полиць по стінах своєї малюсінької конторки. — Читаючи та вивчаючи їх, я тільки й пересвідчився, що закон — це одне, а правда — це щось зовсім інше. Та спитайте будь-якого юриста, він вам скаже те саме. Що таке правда, ви почуєте в недільній школі. А ці книжки розкажуть вам, що таке… закон.

— Ви хочете сказати, що правда була Джексонова, і все ж він програв позов? — обережно спитала я. — Ви хочете сказати, що суддя Колдуел судить несправедливо?

Адвокатик пильно дивився на мене з хвилину; тоді войовничий вираз на його обличчі погас.

— Де мені було з ними змагатися, — знову забідкався він. — Вони пошили в дурні і Джексона, й мене. На що я міг сподіватися? Полковник Інгрем — видатний адвокат. Якби він не був такий, йому б не доручили вести юридичні справи Сьєррських заводів, Бретонського земельного синдикату, Берклійського акційного товариства і трьох електричних фірм Окленда, Сан-Леандро і Плезентона. Адже він довірений корпорацій, а корпорації дурням гроші не платять{26}. Як ви гадаєте, чому самі лише Сьєррські заводи виплачують полковникові Інгремові двадцять тисяч доларів на рік? Бо його послуги варті тих грошей, ось чому. А моя праця того не варта. Якби була варта, то я б не скнів отут, склавши зуби на полицю, й не брав би на себе такі справи, як Джексонова. Як ви гадаєте, скільки б я одержав, вигравши цю справу?

— Та, либонь, облупили б його дочиста, — відповіла я.

— Авжеж, облупив би! — вигукнув він сердито. — Мені теж треба жити{27}.

— У нього жінка й діти, — докірливо сказала я.

— І в мене жінка й діти, — відказав він. — І ні одна душа на світі, крім мене, не подбає, аби вони мали що їсти.

Обличчя його раптом злагідніло, він розкрив свого годинника і показав мені наліплену зсередини накришки невеличку фотографію жінки й двох маленьких дівчаток.

— Ось подивіться. Мені з ними теж дуже важко. Я сподівався вирядити їх на дачу, якби виграв Джексонів позов. У місті їм нездорово жити… Але яка вже там дача…

Коли я підвелася й стала прощатись, він знову забідкався:

— То було безнадійно. Полковник Інгрем і суддя Колдуел — приятелі. Я не кажу, що це приятельство вирішило б справу й тоді навіть, коли б я на суді витяг із свідків такі, як треба, свідчення. Та все ж мушу сказати, що суддя Колдуел зробив усе, що лиш міг, аби перешкодити мені витягти з них такі свідчення. Суддя і полковник Інгрем належать до однієї масонської ложі й ходять до одного клубу. І живуть вони поряд, у такому районі, де я не маю змоги жити. їхні жінки теж приятелюють; вони весь час одні до одних у гості ходять, і на віст збираються то в одного, то в другого…

— Значить, ви вважаєте, що правда тут була Джексонова? — спитала я, затримавшися на порозі.

— Я не вважаю, я знаю це, — відповів він. — Спочатку я вірив навіть, що виграю цей позов. Але жінці я про те сказати не насмів, щоб її потім не розчарувати. Вона так мріяла поїхати на дачу…

— Чому, свідчивши на суді, ви не сказали про те, що Джексон намагався врятувати машину? — спитала я Пітера Донелі, одного з майстрів, які виступали свідками на суді.

Він довго думав, перш ніж відповісти. Потім, сторожко озирнувшись навколо, сказав:

— Чому? Тому що у мене добра жінка і троє прегарних діток.

— Я вас не розумію, — промовила я.

— Ну тому, що воно б мені на зле обернулось.

— Ви хочете сказати… — почала я.

Але він палко перебив мене:

— Я хочу сказати те, що я сказав. Я вже багато років працюю на заводі. Я ще зовсім малим хлопчаком став до прядильного верстата. І тяжкою роботою добився до нинішньої високої посади. Я майстер, щоб ви знали. 1 навряд, чи знайшлася б на фабриці хоч одна душа, що простягла б мені руку, якби я потопав. Колись я, звичайно, був у профспілці, але в двох страйках роботи не кинув, і робітники за це стали називати мене штрейкбрехером. Зараз жоден з робітників чарки зі мною не схоче випити, хоч би й за мої гроші. Ви бачите осьде шрами в мене на голові? То на мене каміняччя кидали. Кожне хлоп’я, що в нас у прядильні працює, проклинає моє ім’я. Єдиний мій друг — це компанія. Та не з якогось там обов’язку тягну я руку за компанією, — я хочу, щоб діти мої мали хліб і масло й жили по-людському.

— Чи Джексон сам був винен? — спитала я його.

— Ні, йому слід було присудити пенсію. Він був добрий робітник, не баламут.

— Отже, на суді ви не сказали правди, як присягалися?

Донелі похитав головою.

— Ви ж присягалися говорити тільки правду, саму правду, — сказала я урочисто.

І знов обличчя йому спалахнуло: він звів очі вгору, ніби звертавсь не до мене, а до неба:

— Хай моя душа в пеклі горить, але мої діти матимуть хліб і масло.

Директор Генрі Даллес, чоловічок із лисячим обличчям, зухвало подивився на мене і зовсім відмовився розмовляти. Я не змогла витягти з нього жодного слова про суд та його власні свідчення. Але з іншим майстром мені пощастило більше. Його звали Джеймс Сміт. Це був чоловік із різкими, суворими рисами обличчя, і я зневірилася в успіху, щойно побачила його. Він теж справив на мене враження людини, що боїться за свою шкуру, але, розбалакавшись із ним, я зрозуміла, що розумово він розвиненіший за першого майстра. Сміт погодився з Пітером Донелі в тому, що Джексонові повинні були присудити пенсію. Він навіть сказав, що то було жорстоко і безсердечно — викинути на вулицю робітника, що скалічився на фабриці. Сміт теж розповів мені, як багато каліцтв трапляється на фабриці, й сказав, що компанія завжди якомога