Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"

— Беріть вище.

— Не будьте циніком! — вигукнув Мартін. — Журнальні редактори не такі вже йолопи. Я це знаю. І можу з вами закластися на що хочете, що «Ефемериду» приймуть, — коли не з першого, то з другого разу.

— Ні, тут я не можу йти в заклад, — відповів Брісенден і, помовчавши трохи, додав: — Це найбільше з усього, що я досі зробив. Я це знаю. Це — моя лебедина пісня. Я надзвичайно нею пишаюсь. Я люблю її. Вона мені миліша за віскі. Це той великий прекрасний твір, яким я снив ще за ранньої молодості, повної солодких ілюзій та високих ідеалів. 1 от я написав його перед останнім своїм зітханням. Я не хочу віддати його на поталу стадові свиней. Ні, я не йду в заклад. Це моя поема! Я створив її і ділюся нею лише з вами.

— Але подумайте про інших, — протестував Мартін. — Призначення краси — давати радість.

— Це краса моя.

— Не будьте егоїстом.

— Я не егоїст, — Брісенден посміхнувся, немов смакуючи слова, що ось-ось мали злетіти йому з губ. — Я такий самий неегоїст, як голодна свиня.

Даремно Мартін намагався переконати Брісендена, що його ненависть до журналів безглузда й фанатична і що поводиться він у тисячу разів гірше, ніж той юнак, що спалив храм Діани Ефеської[41]. Під градом обвинувачень Брісенден незворушно попивав грог і запевняв Мартіна, що той геть в усьому має рацію, крім оцінки журнальних редакторів. Його ненависть до них не знала меж, і він нападався на них куди палкіше за Мартіна.

— Будь ласка, передрукуйте для мене цю поему, — сказав він Мартінові.— Ви зробите це далеко краще, ніж будь-яка друкарка. А тепер я. хочу дати вам одну пораду. — Він витяг з кишені товстий рукопис. — Оце ваша «Ганьба сонця». Я перечитав її аж тричі. Це найбільша шана, яку я міг їй віддати. Після того, що ви наговорили про «Ефемериду», я мушу мовчати. Але скажу тільки, що коли «Ганьбу сонця» надрукують, вона викличе сенсацію. Навколо неї зчиниться полеміка, і ця реклама принесе вам тисячі.

Мартін засміявся.

— А зараз ви мені ще порадите послати її до журналу?

— Ні в якому разі,— якщо ви хочете, щоб її надрукували, запропонуйте її одному з великих видавництв. Може, знайдеться який божевільний або п’яний рецензент, що дасть позитивну оцінку. Ви начиталися книжок, їхній зміст перетравився у вашому мозку й вилився в «Ганьбу сонця». Колись Мартін Іден стане славетним письменником і чималою часткою своєї слави завдячуватиме цьому творові. Отже, вам треба знайти видавця, і що швидше, то краще.

Того дня Брісенден засидівся допізна. Уже стоячи на приступці трамвая, він раптом обернувся до Мартіна й утиснув йому в руку папірець.

— Візьміть це, — сказав він. — Я сьогодні був на перегонах, і мені пощастило.

Задзвенів дзвоник, і вагон рушив, лишивши Мартіна з засмальцьованим та зім’ятим папірцем у руці. Прийшовши до себе в кімнату, він розгорнув його і аж тут побачив, що це банкнот у сто доларів.

Мартін без вагання вирішив зужити його. Він знав, що в його друга багато грошей, та й був глибоко певний, що незабаром зможе віддати цей борг. Уранці він розплатився із своїми кредиторами, дав Марії на три місяці вперед за кімнату і викупив усі заставлені речі. Далі придбав весільного подарунка для Марієн та різдвяні подарунки, скромніші, для Рут і Гертруди. А тоді ще повів усе Сільвине плем’я до Окленда, і хоч на зиму пізніше, а все ж виконав свою обіцянку: усю дітвору і саму Марію взув у нові черевики. Крім того, він накупив їм ріжків, ляльок, різних іграшок, цукерок та горіхів, так що пакунки ледве вміщалися в дитячих руках.

Шукаючи найдовшої в світі цукерки, Мартін, разом з Марією на чолі цієї незвичайної процесії, заходив до кондитерських і в одній з них несподівано спіткав Рут і місіс Морз. Місіс Морз була вкрай шокована. Та й Рут теж зніяковіла — вона-бо надавала великої ваги звичайності, а в її коханого, що обік Марії провадив цілу ватагу португальських обідранців, вигляд був не вельми пристойний. Ще прикріше вразив Рут брак гордості й самоповаги з боку Мартіна. А найгірше — ця зустріч незаперечно доводила, що він ніколи не зможе піднестися над середовищем, з якого вийшов. Самий факт робітничого походження уже був плямою, а тут ще безсоромно хизуватися цим перед світом — її світом — це вже було занадто. Хоч заручини Рут з Мартіном родина тримала в таємниці, але їхня тривала приязнь не могла не породити пліток; а в кондитерській, як на те, було кілька її знайомих, і вони скоса поглядали на Мартіна та його дивовижний почет. Рут бракувало таких вільних і широких поглядів, як в її нареченого, і не здатна вона була піднестися над своїм оточенням. З натури бувши вразлива, вона чулася допеченою до живого. Тож коли того самого дня надвечір Мартін прийшов до Морзів з подарунком для Рут, він не зважився витягти його з кишені і вирішив почекати зручнішої нагоди. Він уперше побачив Рут у сльозах, у сльозах жалю та гніву, і був вражений. У думці він називав себе грубою тварюкою, хоч ніяк не міг зрозуміти своєї провини. Йому Й ДО голови не вкладалося, що можна соромитись людей свого кола, і він не бачив нічого принизливого для Рут у тому, що ходив з дітворою Марії по крамницях і купував їм різдвяні подарунки. Проте, коли Рут пояснила йому, чим вона образилася, він зрозумів її, але подивився на це, як на жіночу примхливість, властиву всім жінкам, і навіть найкращим з них.

РОЗДІЛ XXXVI

— Ходімо, я покажу вам «справжніх людей», — сказав Мартінові Брісенден одного січневого вечора.

Вони пообідали в Сан-Франціско і мали вже сідати на катер, як раптом Брісенденові загорілося показати Мартінові «справжніх людей». Він повернув назад і хутко подався уздовж набережної, мов якийсь привид у розмаяному плащі. Мартін насилу додержував йому ходи. По дорозі вони зайшли до винного складу: прихопивши там два галони старого портвейну в обплетених суліях, Брісенден скочив у трамвай, що прямував на Мішен-стріт, а за ним і Мартін, навантажений кількома пляшками віскі.

«От якби мене зараз побачила Рут», — подумав Мартін, не перестаючи міркувати, що то за «справжні люди».

— Може, нікого там не буде, — сказав Брісенден, коли вони вийшли з трамвая і пірнули в глиб робітничого гетто на південь від