Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

— Губченку! Про що ти говориш? Що за викрутаси? Там що, атомна бомба? Кажи як є!

— Не перебивай мене. Я все одно не скажу більше, ніж можу. Там гірше ніж атомна бомба. Це те, що може знищити людство.

— І ти?.. Тобі?.. Ти справді?..

— Я сказав, не перебивай. Насправді я не знаю, чи можу їм бути корисним, чи можу їм зашкодити, — це не має значення. Найгірше те, що вони вважають, ніби я можу — або зашкодити, або допомогти.

— Губченку! Не лізь у цю справу!..

— Мамо, дай йому договорити, — втрутилася донька, яка, схоже, повірила й зрозуміла.

— Послухайте мене, — терпляче повторив Губченко, проїжджаючи на червоне світло. — Якщо вони мене схоплять, то чи буду я їм допомагати, чи ні — не має ніякого значення. Мені однаково не жити — рано чи пізно. Якщо ж вони схоплять вас, то, по-перше, я муситиму їм допомагати, по-друге, не жити нам усім трьом.

— Куди ми їдемо? — спитала Оленка.

— Ми їдемо в Старий Новодуб. Нам треба… Мені треба витримати паузу. Власне, їм треба дати час, щоб вони не гарячкували, щоб тверезо поміркували, хоч я й сумніваюся в їхніх розумових здібностях…

— Ти вже з ними познайомився? — вибухнула дружина. — Я так і знала!

— Мамо! — спробувала її вгамувати Оленка.

— А ти не мамай, не мамай! Краще за собою стеж! Зовсім совість загубила. І це через тебе! Дітей виховувати треба, а не все їм дозволяти. Сю-сю-сю, доцю, доцю. Додоцявся! З дому з’їхала! Нерозписана живе! Не-роз-пи-са-на!! Перед усіма людьми!

— А що, краще, як ви, ховатися?

— Що?!

— Нічого. Ви коли одружилися? А я коли народилася? Чи ти гадаєш, у мене аж так погано з арифметикою?

Дружина замовкла, присоромлена, але здаватися, ясна річ, не збиралася. Ситуація була надто складна, не до кінця зрозуміла, тож винуватого знайти вона просто була зобов’язана. У неї було так багато запитань, що вона не знала, з якого розпочати. До того ж була майже впевнена, що чоловік не відповість. Вона лишилася в меншості, й це надавало їй більшої наснаги. Тому Губченко вирішив уникнути подальшого розпалювання скандалу.

Вони саме виїхали за місто. Біля першого-ліпшого кафе він зупинився й запросив милих леді на сніданок.

— Мені шматок у горло не полізе, — відрубала дружина.

Та все ж слухняно вийшла з машини й пішла до кафе. Вони поїли бутербродів із непереконливої свіжості ковбасою, попили чогось, що називалося кавою, і весь цей час вона мусила поводитися пристойно, бо барменка за стійкою сиділа як влита, нікуди не збираючись виходити. Вони розрахувалися й поїхали далі.

— Що це за така прикольна назва — Старий Новодуб? — спитала донька.

— Це коли я служив в армії, у мене там був друг Олекса Позняк. Він закінчив сільськогосподарську академію…

— Агроном? — перебила дружина.

— Ні, інженер. Його призвали на два роки, як і мене, — їх там було чоловік двадцять однокурсників. А я один з університету. Однак саме з Олексієм ми дуже здружилися. Він мені подобався своїм глибоко пофігістським ставленням до служби. Тобто не був нехлюєм, як я, все робив як слід, але… От до всього ставився з дуже здоровим гумором…

— І це ти через стільки років згадав про нього?

— Так, — не дуже впевнено відповів Губченко. — Саме про нього й згадав. По-перше, нас там не шукатимуть. По-друге… Знаєш… От я думав, що в інституті можу покладатися на Тихолоза, а тепер…

— Чим тобі вже й Тихолоз не догодив? — здивувалася дружина. — Дуже порядний інтелігентний чоловік. І його Таня дуже…

Губченко зрозумів, що ляпнув зайвого і промовчав. А після досить тривалої паузи додав:

— На кого іншого, а на Позняка, я думаю, ми цілком можемо розраховувати. От розумієте, він п’ять років провчився в столиці, а лишався сільським хлопцем і ніскільки не комплексував із цього приводу.

— Так може, він тупий? — припустила Оленка.

— Ні, він просто справжній. Самодостатній. Це дуже рідкісна порода людей. Він у Старому Новодубі сільський голова.

— Ого! — вигукнула Оленка. — А ми що, надовго?

— Не знаю, — чесно відповів Губченко. — Сподіваюся, що ні. Але…

— Щось ти, Губченку, темниш, — дружина згадала, що ще не визначила винного. — Тихолоз що, теж у цьому замішаний?

— Тихолоз — ні.

— А хто?

— Ніхто. Тільки я.

— Не вірю! — категорично відрубала дружина.

— Не вір, — дозволив Губченко. — Але припусти, що все це правда. Який у нас є інший варіант?

— Можна було б поїхати на Донбас, до твоїх родичів.

— А вони такі дурні, що у родичів не шукатимуть.

— У тебе стільки родичів…

— Мамо! — знову втрутилася Оленка.

І тієї ж миті в неї задзвонив телефон. Губченко не встиг її зупинити.

— Алло! Валєрік?.. Ні. Ну, тобто так… Ну, не сердься. Просто… Розумієш… у нас захворіла бабуся на Донбасі… Так, є… Ну, мало чого я тобі не казала… Ну так, ми з батьками їдемо на Донбас… Звичайно, зразу, а що? Куди відкладати? Слухай, ну що ти… Я тебе прошу, не скочуйся до вульгарності… Так, передзвоню.

Коли вона відімкнула телефон, Губченко попросив її:

— Доню, у мене до тебе велике прохання. Не дзвони йому. Принаймні кілька днів.

— Ти що!

— Я тебе дуже прошу.

Вона промовчала. Ніколи йому не брехала і тепер вирішила не починати. А в цій ситуації — він уже знав — наполягати безглуздо. Зробить по-своєму. Але, попереджена, не дасть йому ніякої інформації.

Далі їхали мовчки. Та й не до розмов було Губченкові, бо дорогу він обрав глуху, суцільні підйоми, спуски, повороти, потовчений асфальт, зустрічні машини, попутні вантажівки й трактори, яких неможливо було обігнати через інтенсивний рух назустріч…

Губченко відчував слабеньку втіху від того, що йому вдалося не відповісти на запитання про те, як довго вони пробудуть у Старому Новодубі. Ще невідомо, як їх зустрінуть. А потім? Він справді цього не знав.

Старий Новодуб

Село було велике, в такому заблукати нескладно. Але найлегше, як завжди, знайти сільраду. Губченко під’їхав просто під вікна й пішов шукати кабінет голови. Але там на нього чекала цілком закономірна несподіванка: голови на місці не виявилося.

— Він у райцентрі, — привітно пояснила дівчина-секретар.

— А