Читати книгу - "Хотин"

Віденський у супроводі кількох шляхтичів об'їжджав табір, напружено вглядаючись у сивий морок за стрункими стовбурами сосен. Там, у хащі дерев, серед чорної безодні ранкового лісу, чигав вітер небезпеки. Здавалося, далечінь приховувала уважні очі, що з хижим задоволенням поглядали на купку потомлених людей і тварин. Відносна тиша, що настала після зупинки, дратувала, але звичні до небезпеки вояки використовували короткий перепочинок для їжі.

Максим Горбоніс, який дивно почувався після нічної розмови з Микитою, сидів біля великого возу. Жував, прихилившись до кутого залізною шиною колеса, житній сухар. Запивав джерельною водою з дерев'яної фляжки. Поглядав відсутнім поглядом на табір, у якому змішалися червоні козацькі жупани і вкрита чорною емаллю броня рейтарів. Несподівано для себе зустрів зневажливий погляд Грабовського. Шляхтич помітив запорожця і спрямував коня до місця, де той сидів. Під'їхав упритул.

– І тут, лайдаче, маю неприємність твоєї присутності! — Грабовський скривив обличчя, мов побачив гадюку.

Максим відповів довгим поглядом.

— Ще зустрінемося! — поляк притримав коня.

— Навіщо?

— Не думай, що мене легко здолати!

Максим байдуже глянув убік.

— В очі дивися, хаме!

Козак зітхнув.

— Що тобі, чоловіче? — запитав спокійно.

— Я сказав, що потребую помститися за помилку мого коня під час минулої зустрічі.

— Навіщо? — ще раз перепитав Максим.

— Питання гонору!

Максим різко звівся на рівні.

— Не доводь до гріха, ляше! Бог свідок — зарубаю!

— Цо?! — Грабовський аж піднявся у стременах.

Горбоніс, який ще хвилину тому мріяв лише про короткий сон, не тямив себе від люті. Рвонув з піхов шаблю і… завмер. Очі Грабовського раптом набули скляного блиску. Дивний, схожий на зітхання стогін вирвався з грудей. Здивованим поглядом поляк дивився на червону від крові рихву стріли, що вихопилася з його грудей. Повільно, немов вагаючись, скотилася темна цівка крові, залишаючи риску серед золотавих візерунків на парчі жупана. Він усе ще дивився на стрілу, коли почав втрачати рівновагу і, нарешті, впав до ніг коня, збивши з-поміж вигорілої трави хмарку куряви. Через мить стріли вже цвьохкали скрізь. Застрягали в землі, возах, ударяли тіла людей та тварин. Над табором здійнявся моторошний зойк поранених коней.

Максим миттєво підхопив із землі мушкет, лядунку і порохівницю. Прожогом кинувся до лінії возів, які стояли найближче до лісу. А там уже гуділо, лементувало сотнями голосів. Галас нападників, що посилювався лісовою луною, напливав, як хвилі буремного моря.

— Татари!!! — тривожно залунав гучний голос.

— Татари! Татари! — підхопили у різних куточках утвореної возами триангули[52]. Заляскали у безладі перші постріли.

А вони вже виринули з-проміж сосен на узліссі. Маленькі й чорні, як болотяні чортики, у вивернутих хутром догори баранячих кожухах. Ногайці! Міцно, мов улиті, сиділи верхи на своїх низькорослих бахматах. Притримуючи повід мізинцем правої руки, пускали стрілу за стрілою у табір, що нагадував розтривожений мурашник.

Ситуацію врятував Віденський. Чітко й без метушні, виказавши талант неабиякого командира, вишикував закутих у панцирі рейтарів і повів рівну батаву чорних панцерників назустріч татарам, що вже перескакували через подвійну загорожу з возів. За мить рейтари вже наводили на ворога свої довгі пістолі. Залп! Найазартніші, які вимахували шаблями всередині трикутника, попадали, спускаючи дух. Решта, оговтавшись, засипала рейтарів черговою хмарою стріл, а ті, мов горох, відскакували від лакованої броні. Запорожці, що їх Микита впорядкував досить швидко, довершили справу ще двома залпами з мушкетів. За три хвилини бій було завершено. Ногайці повернули коней і розчинилися поміж дерев. Порожні вози, очевидно, сприяли їхньому відступу не менше, ніж страшні мушкетні кулі. З часом про їхній наїзд нагадували лише сотні стріл, що стирчали всюди, немов дивні квіти, укривши землю білими клаптиками пір'я. До середини табору піднесли десять убитих рейтарів, серед яких був і Грабовський, а також чотирьох запорожців. Нашвидку прочитали молитву і засипали їх у неглибоких ямах, що перед цим викопали. Через годину табір уже знявся і чвалав до Кам'янця, що незабаром з'явився на обрії. Високі дахи на баштах фортеці погордливо здіймалися над скелястим берегом Смотрича. Стомлені люди дивилися на них, як на порятунок і жаданий перепочинок.

Біля міської брами їх уже чекало кілька багато вбраних шляхтичів. Віденський під'їхав до них, привітався і перемовився кількома словами. Потім повернувся до свого заступника:

— Ставайте табором під стіною. Я поїду до підстарости. Очевидно, доведеться пробути тут деякий час. І виставте сторожу: довкола міста повно татарських чамбулів.

Під стіною просиділи до вечора, потім повернувся Віденський і дав команду йти в місто.

Кам'янець жив мирним життям. Працювали різноманітні майстерні, бігали взад і вперед перехожі, дзвонили до вечірні на банях церков і високих шпилях костьолів. Численні крамниці з глиняним посудом, одягом, взуттям, кінською збруєю, шаблями й пістолями, а також ще цілою тисячею різних речей відчинили свої двері, очікуючи покупців. Гуділо в шинках і корчмах, що їх теж густо було в місті.

Після переходу з Січі через всю Україну, після запеклих боїв і скажених перегонів козаки широко розплющеними очима дивилися на цю картину мирного життя. Не вірилося, що всього за двадцять миль звідси стоять одна навпроти другої дві величезні армії. Що плюють вогнем і димом сотні гармат, а смерть щодня збирає багатющий урожай. Кам'янця це все не зачепило, і лише кількість людей, що прийшли сюди, рятуючись від людоловів, із найближчих сіл і містечок, видавала близькість війни. Селяни, які не мали куди подітися, сиділи просто неба там, де тільки можна було вкраяти клаптик вільного місця для нехитрого домашнього скарбу. Замурзана дітвора, блимаючи захопленими оченятами, проводжала комонних козаків поглядами. Вулицями лазили вівці й кози, у землі грабали кури, ґелґотали гуси…

Зупинились у затишному гайку, що був укритий важкими лапами сосен і ялин, над самим проваллям, під яким шумів Смотрич, щедро наповнений дощами, що пройшли кілька днів тому.

Опинившись у безпеці, козаки знову почали триматись окремо від польських жовнірів. Попоравши коней, вляглися навколо трьох кабиць, що в них варився затовчений салом братко. Навіть у перший вечір кмітливі запорожці мали і хліб, і сало, і навіть цілий мішок цибулі, яка золотистими боками виблискувала у світлі вогнища.

Після вечері захропіли, розлігшись на возах і вкрившись жупанами й кожухами. Стомлені переходом і заспокоєні міцністю мурів, запорожці спали глибоким спокійним сном. Не спав лише Максим Горбоніс. Він лежав на возі, підклавши під голову оберемок соломи, і дивився на всіяне зірками небо. Там, у височині, тягнувся величний