Читати книгу - "Кров Дракона. Хто із нас жертва?"

— Ординія, не ганьби мене! Забула, як він нашу хату врятував від дракона паскудного? — чоловік говорив це не дуже голосно, аби не чув Фалмін. — А може, тобі нагадати, як він тебе твою доньку із вогню дістав?

Дружина його ще трішки полютувала, але змирилася, якоїсь миті просто вгамувалась і спокійно пішла до хати накривати на стіл. У двір заїхав чорний як смола кінь, вершник зіскочив на землю і, взявши жеребця за вудило, повів в глибину двору, до сараю.

— Фалміне Мальгардський! — до нього стрілою підлетів Лешак, червоні щоки й кучеряве чорне волосся якого було видно ще здалеку. — Почомкаємся?

Фалмін, який дуже не любив таких ніжностей, був змушений обійняти Лешака і якомога щиріше посміхнутися, адже не хотів образити цих людей. Він поглянув за спину чоловіка й побачив біля хати Пельгу, яка в тоненькі білій суконьці й кожушку, наче привид пронеслася від джерельця до дверей хати й завмерла, побачивши чаклуна. Дівчина мала незвичайно великі сірі очі, які здавалися ще більшими на фоні маленьких дівочих губ, брів і носика, всіяного веснянками. Її чорне красиве волосся було заплетене в грубу дівочу косу, якій могла позаздрити кожна друга із Білого Хутора.

Дівчина глянула на гостя пронизливим поглядом, але лише на мить, після чого забігла в хату з корзиною, в якій лежала випрана білизна.

— Ти ж пам'ятаєш Пельгу? — прослідував за поглядом Фалміна Лешак. — Це її ти врятував з лап дракона, за що я буду вдячний все своє життя.

Фалмін, зачарований вродою дівчини, лише легко поклонив головою на знак вдячності за такі слова, а сам ще якусь мить дивився на те місце, де тільки що стояла юна донька хлібороба.

— Ну, а де мій… — Фалмін запнувся, як зненацька з хати вилетів Гібді, лише в одній нічній сорочці, але з курячою ніжкою в руці.

— Я тебе курвиного сина каструю, аби ти своїм добром по хаті не світив! — почувся неймовірно розлючений голос Ординії. — Ти бачиш який, побачив дівчину молоду і все, вже хвостом своїм веляє! Штани одягни! — господиня викинула на двір штани гнома, той спокійно, як ні в чому не бувало підняв їх і повільно надягнув.

— Грім-баба, — буркнув про себе він, але тут побачив Фалміна. — Клянуся всіма борделями на світі! Фалмін! — він підбіг до друга й обійняв його, хоча той і виставив руки для захисту. — Ти ба, приїхав! Я вже думав, що тебе та Анарель із ліжка не випустить, вкуси мене комар!

— Я також радий тебе бачити, але давай зайдемо до хати, бо щось холодно, — Фалмін не хотів особливо йти всередину, та й мороз не брав. Просто його трішки бентежили погляди сусідів, які зі свого двору спостерігали за сценою на подвір'ї родини Баварів.

— Так, ходімо вже нарешті, а то обід охолоне і весь спирт із сивухи вивітриться, — сказав Лешак, усміхаючись у весь свій рот. — Чим хата багата!

— А мене твоя дружина не того? — вказавши поглядом вниз запитав Гібді, поглядуючи на вікна, в яких за ним могла спостерігати ця, на його думку, страшна жінка.

— Нє, моя Ординія не злопам'ятна, забула вже, чому хотіла тебе каструвати.

— А вона може? — занепокоївся коротун. — Бо наші жінки, якщо їх довести, то і не таке можуть утнути.

— Ну, хто його знає, я то поки що ж цілий, — усміхнувся хлібороб.

— Ага, тому що твоє хозяйство їй ще потрібно для…

— Так, все, — зупинив його Фалмін, якому почала набридати ця розмова, — ходімо, я трішки зголоднів. Погомонимо всередині.

Ніхто не заперечував і без зволікань усі зайшли до хати. У ніс одразу вдарив запах свіжого хліба й тільки що посмаженої яєчні. Стіл біля вікна вітальні був накритий, там стояла раніше зазначена сивуха, холодець, яєчня та смажена картопля. Гібді, який із самого ранку нічого не їв, а лише валявся на сіновалі і розказував непристойні анекдоти синам Лешака, одразу ж всівся за стіл поруч із пляшкою. Закотив рукава сорочки і вже хотів накинутися на їжу, але тут зайшла Ординія, а за нею влетіло двоє кучерявих хлопчаків. Меншому було п'ять, середньому вісім. Обоє як дві каплі води були схожі на матір, Пельга — на батька.

— Так, ану, пустуни, бігом на двір! Заведіть коня нашого друга до стайні й погодуйте, а коли прийдете, я вам дам по цукерці.

— А де це ти цукерки взяв? — крикнула до Лешака його жінка. — Грошей немає куди витратити?

— Ти вже бачу взагалі здуріла! Це ж дітям!

— Ага, а чим ми їх будемо восени годувати? Цукерками? — не відступала вона.

— Так, бабо, я голова сім'ї і сам буду вирішувати, що мені робити! — крикнув вже Лешак, у якого за цілий день від криків дружини боліла голова. — Йди-но он курчатам дай, а я зараз з гостями трішки посиджу й піду порати далі.

— Ага, знаю я це «трішки», — пробубніла вже покірніше Ординія і вийшла надвір, де почулося іржання Гора, якого малишня завела до стайні. Кінь покірно слухав і не пручався, тому батько хлопчиків і не хвилювався, що довірив їм таку роботу.

— Ох, вона мене в могилу цими своїми психами зведе. Ви вибачте за таке, просто із самого ранку на ногах і вже нерви беруть.

— Все добре, Лешаку, ми ж свої, все розуміємо, — запевнив його Гібді, якому вже нетерпілося всістися за стіл. — Ну, до столу?

— До столу, — погодився господар дому й запросив усіх скуштувати їжу, випивку, а сам взяв з