Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

- То ви проти Росії, чи проти її вождів, що своїх грабують? – дошнипувався Карпо істини і затягував час, не бажаючи лежати насамоті.

- І проти вождів, і проти Росії! Недарма наш Хвильовий закликає: “Геть від Москви!”. І вожді її, і більшість народу досі мислять за імперською інерцією, не розуміючи горя інородців у співжитті з ними. Одразу по лютневій революції було об’явлено про дозвіл на вільне використання ста дев’яноста трьох мов інородців імперії, перед смертю Леніна вже писалося, що Жовтнева революція узаконила сто сорок шість їх, а торік “на прохання трудящих” радянський уряд переглянув лише сто тридцять дві. Коли такими темпами йтимуть перегляди визнання мов, то за якийсь десяток років їх і половини не стане. Отож, я за те, щоб Росія жила сама по собі, а ми і всі поневолені нею – самі по собі.

Карпо розумів, що учитель бачить навколишнє не так, як більшість, що знання обтяжують його душу і ятрять розум, що до вчителювання його, як і Марію Прокопівну, допустили  ненадовго. На допиті в штабі ДПУ його називали “буржуазним елементом”, але який же він буржуй, коли живе у шкільній сторожці в холоді й голоді лише на учительські пайки!

- Може ж, усе виправиться і справжня революція повернеться і до нас, Кузьмо Сидоровичу? – зітхнув Карпо глибоко. – Може ж, є якийсь вихід?

- Як виправиться, коли і РУП, і КПУ, і боротьбисти, вважай, знищені, коли Шумського вигнано з України, коли навіть болгарин Раховський в Україні небезпечний, коли нашим народом започата і здійснена революція трактується, як суто російська? Знищення всього нашого хіба тобі не доказ? Російські вожді ніколи добровільно не віддавали владу, а їхні закони завжди діяли лише на папері, от і тепер приписують собі знову всеземне просвітянство і ширять його, втручаючись у життя світу.

- Що ж нам робити? – спиняв питаннями Карпо гостеву запальність.

- Хоч те, що можна! Ширити лікнепи й аматорство, пояснювати людям, що без своєї державності згинемо, не підтримувати ні найменшої брехні, вчити людей розпізнавати її, виховувати гідність, найпаче в молоді, не терпіти в себе чужого вождизму, як заразної хвороби, визнавати ляха лише без єзуїта, а москаля – без держиморди-насильника через їх закореніле людоїдство…

- А марксизм?..

- До Жовтневого путчу більшовики й есери були близькі до нього, але після, як більшовики есерів знищили, марксизм лишився тільки на словах. В Росії деспотизм владарів – суттєва особливість, росіянин – або раб, або деспот, середини немає. Людяний росіянин – неповноцінний росіянин у свідомості народу, тільки держиморда, захланець і здирник у них герой. Біда цього народу в тому, що створився він із покручів татаро-монгольських, варязьких, німецьких, польських, білоруських та наших.

- То як нам жити, коли ми сусідимо з росіянами? – млостився в здогадах Карпо.

- Жити й сусідити з ними по-людськи можна буде лише тоді, коли вони звільнять усіх ними ж поневолених, коли позбудуться пихи чванства, зверхності та вседозволеності, коли зрозуміють, що треба працювати в себе й на себе, а не гарбати у сусідів, щоб вижити за їх рахунок.

- То ви в сьогоднішніх вождях бачите тих же царів? – хотів дотумкатися Карпо до вчителевих висновків, заздалегідь не погоджуючись із ним.

- Тих же тиранів, лише підліших, бо замаскованих революційністю! Позбавляти народи всяких людських прав, кричучи про їх наявність, саджати волелюбців у ще царські каземати чи гнати їх у Сибір – чим не тиранство? Обожествлення Леніна – таке ж возведення на престол, як і колись Грозного, Петра чи Катерини! Сталін – уже як цар, а його поплічники – ніби бояри! Закрилися кордони і країна стала великою тюрмою! – шалів від ненависті вчитель.

- Ти якось говорив мені про вбивство денікінцями члена Кубанської Ради Петра Калабухи, а я чув про нього, як про священника, що приїжджав з делегацією до Центральної Ради з проханням про приєднання Кубанщини до України? – після передиху спитав Таран у Карпа.

- Чого не знаю, того й казати не буду, - не розумів господар зв’язку.

- В Золотоніському повіті об’явилася, як пишуть газети, банда Добровольського, схожа до холодноярської, то вона в Сушках вбила депеушника Григора Шаповала, а в Хрещатику – Івана Петровського, а ці двоє арештували й судили Бориса Думенка й Олександра Пархоменка в Ростові, - повідомив гість збайдужіло. – А Сталін прислав листа в ЦК КП(б)У про те, що лишає Кагановича в Україні, не задовольняє клопотань про його відкликання назад до Москви.

- Ви вважаєте Сталіна царем-деспотом, а от радіо на ярмарковому слупі та біля райвику кричить, що він ленінець і найперший марксист. То кому вірити? – спитав Карпо після роздуму.

- Марксизм у них - лише вивіска для світового пролетаріату. Ленін ще змушений був признавати великоросійські держимордство і шовінізм, а Сталінові після знищення революційних сил прикривати великоімперність вже стало малопотрібним. А щодо царя… В імперії, щоб не бути відстороненим від влади, треба бути деспотом. У росіян найвизначнішими правителями були люті деспоти: Юрій Долгорукий, Іван Грозний, Петро Перший, Катерина. Це закономірність, і Сталін іншим бути не може при бажанні утриматись на престолі.

- То марксизм по-вашому такий непривабливий?

- Для поневолених імперією так. Російський інтернаціоналізм – це гаряча крига і холодний вогонь, це реакційна утопія держання і непущання будь-якими методами, це ярликування і  перефарбовування чорного в біле, це витончене перелицювання і перекручення в ім’я світової революції. А по відношенню до нас – це денаціоналізація і асиміляція, неволя і сваволя наших брайків, ходюків, яхненків та бабичів під керівництвом їхніх бергавінових.

- Не з нами ж воюють оті брайки, а з боротьбістами й укапістами, Кузьмо Сидоровичу, при чому тут ми? – чув себе ображеним