Читати книгу - "Чигиринський сотник"

«Михасю»!

Озирнувся він, коли ж на березі десь узялася вільха.

«Хто се»? — питає він.

А вільха й каже материним голосом:

«Вернися, сину! Рано тобі ще туди».

Спинився він та й не знає, що діяти. Тепле те море та ласкаве, аж не хочеться вертатись.

«Вертайся ж бо!» — знову каже йому той голос.

А хвиля знай хилитає його та зносить на бистрину.

«Як я ж не можу…» — каже він, ледве тримаючись на ногах.

А голос утретє каже:

«Вертайся! Кінь твій на тебе чекає, й оружжя твоє, і та дорога, що її ти ще не пройшов…»

І тоді згадав він усе, і жахнувся, що назавжди міг лишитися в морській безодні, й рвонувся назад, до берега; вмить пропало те видиво, — і море, і берег той, і вільха, — а він очі розплющив і побачив над собою сволока із темним хрестом на ньому…

— Довго ж я спав! — каже малий козак.

— Був би ти навік заснув, якби до нас не втрапив!.. — кажуть йому ізбоку.

— А де ж се я?

— А він уже й забувся! — озвався другий голос. — Ото козак!..

Зиркнув Михась доокруж та й бачить: лежить він у хаті. Вікна в ній маленькі й із круглих шкелець, на стінах рушники вишиті, й житнім хлібом пахне. А на лаві коло нього теє дівча сидить.

— Ага, — каже він, — тебе забудешся! Ти та бісурканя, що звіром і птицею орудує! А звуть тебе Леся.

— Та я іще багацько дечого вмію, крім цього… — каже тая Леся.

— А що?

— Рани вона зціляє, шибенику! — озвався хтось ізбоку. — Та ти такого накоїв, що тепер добром воно не обійдеться!

Обернув Михась голову, коли ж підходить до нього якась баба. Стара-престара, аж зігнулася.

Відьма, думає малий козак.

— Нащо ти стрілу переламав, га? — питається відьма. — Тепер діставати треба.

— А воно ж боліти буде… ой-ой-ой! — каже Леся.

Михась і щоки надув.

— То що ж то за козак, як він терпіти не вміє! — каже суворо. — Баба то, а не козак!

— Ну, то зараз і покажеш, який то козак із тебе… — каже відьма.

Та й закотила на ньому сорочку. Зиркнув Михась і злякався: нагнало під ребрами ґулю, мов кавун завбільшки. А стріли і не видно — кров’ю залляте все.

— Глибоко ж загналося! — каже Леся.

— Ти що, бачиш? — питає Михась.

— А певно! Аж у ребро гостряк он уперся.

Та й поклала долоню на тую ґулю. Запаморочилося Михасеві в голові, потемніло увіччю, аж тут і біль ущух, наче ножем його відрізало.

— Дістанеш? — питає відьма.

— А хтозна, бабуню… — каже дівча. — Якась чудернацька сяя стріла!

— Чому б то?

— Ворушиться, мов жива… Хто тебе устрілив? — питає Михася.

— Татаре.

— За лісом?

— Еге.

— А як же ти з такою раною до нас дістався?

Хотів було Михась і сказати, та промовчав.