Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

Тепер Айок вже не заздрив Люелле за її дари. Часом тільки, коли спостерігав, як вона перетворювала маленьку руду вивірку на великий кольоровий м’яч і високо його підкидала, запитував:

— Люелле, їй від цього не боляче?

Однак Люелле сміялася і повертала вивірці її подобу.

— Дурнику, — казала, — ти замислюєшся над тим, що мені ніколи би не спало на думку! Ти ж бачиш, що ця вивірка далі собі стрибає з гілки на гілку!

Весна надходила поволі, однак впевнено, і завойовувала все більші простори. Глибоко під деревами ще лежав сніг, але на гілочках смерек уже з’являлися дрібненькі ясно-зелені свіжі голочки й тягнулись до сонця. На деревах набрякли бруньки, чекаючи тільки, коли одного дня сонце сильніше припече — тоді вони набубнявіють ще більше й луснуть, випускаючи на волю молоденькі листочки. Птахи, позбувшись зимової нудьги, із самого ранку виспівували свої пісні.

— Я й не знав, що буває так прегарно! — дивувався Айок.

— Як же радісно жити! — гукала тим часом Люелле і танцювала у ясній плямі сонця, що оселилась на дотепер сірій галявині.

Чарівниця похмурніла з кожним днем. Люелле цього не помічала, бо всю її поглинула переможна весна. Лише Айок занепокоєно позирав на Чарівницю.

— Ти сумна, — врешті сказав він одного дня. — А коли ти сумна, відчуваю, що й у мені росте смуток…

— Мене вже якийсь час переслідують непевні, але погані передчуття. Але ти про це не думай. У Чарівниць бувають такі дні, — коротко відповіла Чарівниця і відвернула від нього обличчя. Відтоді вона стежила за тим, щоб її вузькі губи часто усміхались і намагалась не виявляти свого занепокоєння.

— Завтра ми вирушаємо в дорогу, — сказала нарешті того дня, коли перші білі й жовті квітки вистромили свої маленькі голівки прямо біля снігових кучугур, що танули на очах.

Люелле з Айоком заснули в печері майже відразу непробудним сном молодих людей, що весь день ганяли лісом. Вони не бачили, як Чарівниця довго й неспокійно крутиться з боку на бік на своєму ложі з листя. Не помітили, коли вона нарешті заснула. Не помітили, що вона раптом прокинулась серед ночі, сіла, притиснувши руки до серця, що калатало з усіх сил.

— Хтось мене кликав, — шепнула. — Хтось?.. Хто?.. Я не зрозуміла слів, але це були недобрі слова. А зараз я нічого не чую…

Не спала вже до ранку. А вдосвіта треба було рушати в далеку дорогу до Високих Гір.

Люелле тішилася цією дорогою. Вона могла тепер показувати приголомшеному Айокові все, що було їй так добре знане й близьке, а для нього зовсім нове. Це була найпрекрасніша частина Великого Королівства. Тут не було людських осель, а отже, і всюдисущих Загарбників, тому ця земля видавалася вільною — вільною споконвіків.

Що ближче мандрівники були до Гір, то більше зростав захват хлопця. Величаві нерівні гірські пасма суворо даленіли на видноколі. Проте хлопець вже не боявся. Бачив, що Чарівниця з Дівчиною почуваються тут вільніше, ніж де-інде. Тут була їхня справжня вітчизна, де жило безліч рослин, птахів і звірят, в яких ніхто не стріляв із луків, не позбавляв їх життя. Тому тварини підходили зовсім близько, приглядаючись до мандрівників. Захоплений хлопець побачив стада оленів, гірських косуль, зграї зайців та диких кроликів, вовків та навіть самотніх ведмедів. Птахи щебетали все радісніше, бо весна вже остаточно перемогла зиму, розбивалися на пари, шукаючи місця для гнізд.

Зайняті собою і краєвидами, що їх оточували, юнак і юнка, здавалося, не помічали все більшої тривоги Чарівниці. Однак Айок бачив цю тривогу. Напрочуд чутливий до настроїв інших людей, він весь час відчував смуток, який струменів від Чарівниці. І не почувався вже так безпечно, як тоді, коли на її вузьких губах блукала легка усмішка.

— Щось трапилося? — спитав тихо, коли Люелле відбігла, радісно погнавшись за маленькою сарною.

— Не знаю. Але відчуваю, що щось не так, як має бути. Уночі хтось мене кликав. Однак я не встигла ні відповісти на цей Голос, ані не впізнала його, — так само тихо відповіла Чарівниця.

Вони йшли далі, час до часу відпочиваючи. Вночі трохи дрімали, вкрившись плащем Чарівниці. Однак втоми не відчували. Свіже повітря з Гір додавало сил, холодна вода з джерел та потічків повертала їм на світанку ясність розуму. Коли умивались цією водою, відчували, як вона змиває з них увесь бруд часу рабства. Айокові також усе його життя у Замку раптом видалося рабством — коли побачив, як можна жити тут, біля підніжжя Високих Гір або у Великих Лісах.

До серця Високих гір добралися на третій день мандрів.

— Ніхто на нас не чекає, — здивувалася Дівчина. — Але ж тут завжди була якась з твоїх Сестер…

— Може, ми прийшли зарано, — відповіла Чарівниця, неспокійно стиснувши губи. Лише зараз Люелле помітила її страх. Слова Опікунки заспокоїли її, тож мало минути ще трохи часу, щоб вона зрозуміла: обличчя Чарівниці сповнене напруги і все більшого смутку, а вона усміхається лише тоді, коли вони з Айоком на неї дивляться.

Уже ніхто не кричав, щоб випробувати луну Високих Гір, ніхто не бігав радісно. Усіх мандрівників огорнув понурий настрій їхньої провідниці.

— Ходімо, покажу тобі Великий Храм, — врешті озвалась Люелле до Айока. Їй хотілось перервати мовчанку, що так затягнулася.

— Великий Храм? — очі хлопця розширились і від захвату, і від страху. — Адже це тоді тут… — і замовк.

— Що тут?

— Ох, нічого. Це мені треба тобі читати нові куплети