Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

— Ви служили боцманом на “Британії”?

— Так, — відповів Айртон без жодного вагання. Та збагнувши, що майор має якісь сумніви, а може й не вірить йому, додав: — До речі, в мене збереглась моя суднова угода.

І він вийшов, не гаючись, з кімнати, щоб принести цей офіційний документ. Його відсутність тривала не більше хвилини, але Падді О’Мур встиг сказати Гленарванові:

— Я вважаю Айртона порядною людиною, сер. За два місяці праці в мене він не заслужив жодного докору. Мені відомо, як він врятувався й утік з полону. Це людина чесна, гідна вашої довіри.

Гленарван не встиг відповісти, що в нього немав жодних сумнівів у Айртоновій щирості, як той повернувся до кімнати й простягнув свою угоду. Документ, складений відповідно до всіх правил, мав підпис власника судна капітана Гранта — Мері зразу впізнала батькову руку. Документ свідчив: “Тома Айртона, матроса першого класу, зарахозано на службу як боцмана на трищоглове судно “Британія” з Глазго.” Не могло, отже, залишатися найменшого сумніву щодо особи Айртона: адже ніхто не міг би припустити, щоб цей папір належав комусь іншому.

— Тепер, — мовив Гленарван, — я запрошую всіх на спільну раду, аби не гаючись обмізкувати, що його робити далі. Ваша думка, Айртоне, нам особливо цінна, і я за неї вам щиро подякую.

Айртон поміркував кілька хвилин.

— Складаю вам подяку, сер, — відповів він, — за те довір’я, котре ви мені свідчите, і сподіваюсь його виправдати. Я трохи знаю цю країну, звичаї тубільців, і коли зможу стати вам у пригоді…

— Безперечно, — сказав Гленарван.

— Я гадаю, як ви: капітан і два його матроси врятувались, — провадив далі Айртон, — а що вони не дістались до англійських колоній і про них нічого не чути, то я певен, — їх спіткала така сама доля, як і мене.

— Ви повторюєте, Айртоне, докази, котрі я вже тут наводив, — утрутився до розмови Паганель. — Звичайно, після аварії моряки потрапили в полон до тубільців, що вони й передбачали. Та чи завели їх, як і вас, на північ од. тридцять сьомої паралелі?

— Так, дуже імовірно, сер, — відповів Айртон, — ворожі тубільні племена уникають сусідства з районами, підлеглими Англії.

— Це ускладнює наші розшуки, — дещо збентежено мовив Гленарван. — Як знайти сліди полонених в глибині такого величезного суходолу?

Ніхто не обізвався. Марно Гелена запитувала поглядом своїх друзів — всі мовчали, навіть Паганель, всупереч своєму звичаю. І йому, завжди такому вигадливому, забракло слів. Джон Манглс походжав залою великими кроками туди й сюди, начебто палубою свого судна, опинившись у скруті.

— А що б ви зробили, пане Айртоне? — звернулась Гелена до матроса.

— Я, пані, — жваво відповів Айртон, — повернувся б на “Дункан” і попрямував до місця катастрофи. А там я б діяв залежно від обставин і тих вказівок, на які натрапив би, можливо, щасливим випадком.

— Цілком слушно, — мовив Гленарван, — доведеться лише зачекати, поки полагодять “Дункан”.

— Он як! То ви зазнали аварії? — запитав Айртон.

— Так, — відповів Джон Манглс.

— Чималі пошкодження?

— Ні, та щоб їх полагодити, потрібно обладнання, котрого на судні немає.

Попсована лопать гвинта, направити її можна тільки в Мельбурні.

— А хіба не можна плисти під вітрилами? — запитав боцман.

— Можна, але в разі зустрічного вітру “Дункан” ітиме надто довго, поки дістанеться до Туфолдської затоки, та й однаково доведеться завітати до Мельбурна.

— Ну то нехай “Дункан” пливе собі до Мельбурна, — вигукнув Паганель, — а ми й без нього доберемся до Туфолда!

— Яким побитом? — запитав Джон Манглс.

— Ми перейдемо Австралію — адже ми перейшли Південну Америку, — додержуючись тридцять сьомої паралелі.

— А як же “Дункан”? — аж надто прискіпливо допитувався Айртон.

— “Дункан” приєднається до нас або ми приєднаємось до “Дункана”, як там уже випаде. Знайдемо каштана Гранта, тоді разом повернемось до Мельбурна. Коли ж наші розшуки триватимуть аж до побережжя, то “Дункан” прибуде туди за нами. Хто заперечує проти цього плану? Ви, майоре?

— Ні, — відповів Мак-Наббс, — якщо перехід через Австралію практично можливий.

— Настільки можливий, — відповів Паганель, — що я пропоную леді Гелені й міс Грант подорожувати з нами.

— Ви серйозно це кажете, Паганелю? — запитав Гленарван.

— Якнайсерйозніше, мій любий друже. Це мандрівка за триста п’ятдесят миль, не більше того. Коли робити дванадцять миль щодня, вона триватиме близько місяця, — саме стільки часу, скільки потрібно, аби полагодити гвинта на “Дункані”. Звичайно, якби мовилося про те, щоб перейти Австралійський суходіл під нижчою широтою, долати неозорі пустельні й безводні простори в нестерпну спеку, тобто зробити те, на що не спромоглися й найвідважніші мандрівники, — то була б інша річ. А тридцять сьома паралель перетинає провінцію Вікторія, власне кажучи, англійську державу, з упорядженими дорогами, залізницею, майже на всьому шляху заселену. Подорожувати можна у колясці, коли це до вподоби, або у візку, що багато краще. Це начебто звичайнісінька прогулянка від Лондона до Едінбурга, анітрохи не складніше, запевняю вас.

— А хижаки? — запитав Гленарван, прагнучи передбачити всі можливі заперечення.

— В Австралії їх немає.

— А дикуни?

— На цій широті немає дикунів, в усякому разі вони тут не такі небезпечні, як новозеландці.

— А збіглі каторжники?

— В південних провінціях Австралії їх теж немає, вони бувають лише в східних колоніях. Провінція Вікторія не тільки позбавила їх на своїй землі “права захистку”, але й встановила закон, що забороняє перебування в її межах тим, хто звільнився після покаранпя в інших провінціях. Нещодавно управління провінції Вікторія навіть загрожувало одній пароплавній компанії