Читати книгу - "Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула"

— Я справді йшов останнім… — збентежено відповів Краус. — Але двері я зачинив, пам’ятаю твердо. Може, вітер…

— Вітер? — перепитав академік. — Але ж зараз повний штиль!

Краус швидко забіг до літака.

— Погляньте, тут хтось був! — показав він на розкидані по підлозі чашки, які після сніданку лишились на столі. — Мабуть, сюди проникла якась тварина, бо мисляче створіння їх просто забрало б… Але постривайте: одна, дві, три…

— Чотири! — охнула Алена. — Двох не вистачає! Так, дві чашки зникли, і знайти їх не вдалось.

— Може, справді квартяни? — неначе сам себе запитав Навратіл. Він вийшов з літака, пильно роздивився навколо. — Еге, друзі, та тут сліди! Такі самі, як і оті, в джунглях!.. — академік пройшов кілька кроків і знизав плечима. — А ось тут вони зникають, — так, ніби загадкова істота випарувалась у повітря…

Це здавалось неймовірним, але кожен міг переконатись на власні очі: сліди зникали там, де вони мусили бути найвиднішими.

— Що ж це за істоти? Може, вони для нас небезпечні? — міркував уголос Краус — Чи мають вони зброю?

Груберу, який понад вісім років тішив себе думкою про зустріч з квартянами — “майбутніми рабами”, — стало страшно.

— Може, нам з Краусом слід одразу ж узятись за ремонт літака? — звернувся він до Навратіла. — А ви тим часом оглянете околиці. Не виключено, що незнайомі істоти мають житло десь недалеко від нас.

— Це слушно, — погодився Навратіл. — Ми вирушимо в дорогу негайно.

Крім механічних пилок та найнеобхідніших приладів, вирішили взяти й зброю — звісно, про найгірший випадок. Слід було уникати будь-яких конфліктів, берегти природу й життя незнайомих тварин та істот.

Що глибше просувалась у джунглі невеличка експедиція, то важчою ставала дорога. Сліди загадкового створіння незабаром загубились у хащах.

— В цьому напрямку ми далеко не проберемось, — сказав Северсон, що йшов перший. — До того ж ми не натрапили досі ні на одну річ, яка свідчила б про будь-яку цивілізацію. Тут немає навіть протоптаних стежок. Мабуть, краще повернутись до моря й вирушити в глиб континенту річкою, яку ми бачили недалеко звідси.

— Вірно, — погодилась Алена. — Понад річкою можна швидше виявити яке-небудь селище.

Групка звернула праворуч, продовжуючи продиратись крізь плетиво ліан. Хащі були такими густими, що довелося ввімкнути кишенькові ліхтарики. Їхнє світло в кількох місцях потривожило дивних дрібних птахів. Тріпотливим льотом вони втікали від небажаних гостей у крони дерев. Поки що це були єдині живі створіння, з якими зіткнулась експедиція.

Години через дві, подолавши хіба метрів триста, вчені несподівано вибрались на узлісся. Вони стали на березі річки, про яку згадував Северсон, і з захопленням дивились на чудні рослини, що коливались над гладінню води.

— Таких прекрасних і таких величезних квітів я ще ніколи не бачила! — вигукнула Алена.

— Хочеш, нарву тобі букет? — запропонував Северсон. Він схопився за найближчу рослину, але вона, як гумова, вигнулась у нього під рукою. Велика квітка опустилась майже до землі і одразу ж знову піднялась.

— Надзвичайно! — здивувався Мадараш. — Скидається на те, що вона плаває в повітрі.

— Мабуть, вона легша за нього, — міркувала Алена. — Зараз ми перевіремо, чи так це?

Дівчина витягла з сумки механічну пилку і перерізала стовбур на рівні своєї голови. Велика квітка легенько затремтіла і, як повітряна куля, повільно попливла догори.

— Неймовірно! — вигукнув Северсон. — Я почуваю себе, як уві сні.

Відрізавши шматок стовбура, Алена уважно розглядала його крізь збільшувальне скло.

— Таємницю відкрито! Такий букет можеш мені вільно нарвати, Лайфе! Його буде легко нести, бо клітини цієї рослини наповнені якимсь легким газом.

— Лишіть поки що цей букет, нарвете, коли повертатиметесь, голубчики! — зауважив Навратіл. — Незабаром нам, мабуть, будуть потрібні вільні руки. Сюрпризами тут хоч греблю гати.

Як і запропонував Северсон, далі вирішили продовжувати подорож річкою. Мадараш видобув з рюкзака гумовий човен і наповнив його киснем з балона скафандра. Северсон дбайливо поскладав речі членів експедиції.

— Мене вражає, що річка тече не праворуч, в напрямку моря, а в зворотному напрямку, — сказав Навратіл, коли човен відплив уже досить далеко.

— Мабуть, в цих місцях вона робить крутий поворот, — припустив Северсон.

Пливли повільно: гребти проти течії було важко, а до того ж їм хотілося краще розглянути праліс обабіч річки. Береги її в багатьох місцях були зовсім не прохідні; над водою схилялись могутні, химерно покручені дерева з великим товстим листям. На превелике їх здивування, річка текла увесь час рівно, без будь-яких закутів.

— Чи не зрадила мене здатність орієнтуватись? — крутив головою Мадараш. — Ми увесь час пливемо проти течії і в напрямку моря.

— Ні, до моря не доберемось, — показав перед собою Навратіл. — Річка, звісно, повертає. Б’юсь об заклад, що за отим он вигином ми повернемось на сто вісімдесят градусів та й попрямуємо в глиб континенту.

Коли б академік справді побився об заклад, він неодмінно програв би. За поворотом джунглі розступились, перед здивованими мандрівниками з’явилось море.

— От так штука! — вигукнув Северсон. — Виявляється, річка не впадає в море, а витікає з нього!.. Ну, що ж, таємниця розгадана.

— Не розгадана, а тільки виявлена. Але нам, я гадаю, ця квартянська особливість ніяк не перешкоджатиме, за течією буде плисти легше, — правда, друзі? — весело сказав Навратіл, беручись за весла. — Отже —