Читати книгу - "Справжня історія Стародавнього часу, Олексій Мустафін"

було в імператорів для заохочення своїх солдатів. Володарі змушені були запроваджувати нові податки та стягувати їх навіть із римських громадян, раніше звільнених від цього обов’язку. Щоправда, і самих громадян стало стільки, а відмінність їхнього становища від становища решти населення держави такою незначною, що 212 року права громадянства були надані всім вільним мешканцям імперії. Таке рішення своїм едиктом ухвалив син Септимія Севера — теж Септимій на прізвисько Каракалла (так називали довгий галльський плащ, що його полюбляв цей володар).Імператор Каракалла. Мармуровий бюст (Національний музей у Неаполі)

Каракаллу вбили змовники з-поміж придворних, а його наступника — невдоволені жадібністю нового володаря солдати. Черговим імператором вояки проголосили небожа Каракалли Марка Бассіана, більше відомого під прізвиськом Елагабал — так римляни переінакшили ім’я бога Еля-Баала, жерцем якого був Бассіан до здобуття влади. Але Елагабал виявився розбещеним деспотом і навіть примушував римлян вклонятися «чорному каменю» — символу Еля-Баала. Тоді солдати вбили свого колишнього улюбленця та віддали владу його названому синові Александру Северу — останньому представнику династії, заснованої Септимієм Севером.

Троянди Елагабала. Малюнок Л. Альма-Тадеми

3. Імперія слабне. Відчувши свою силу, вояки невдовзі почали позбавляти влади і життя будь-якого імператора, якщо той, на їхню думку, не виявляв належної щедрості до легіонерів. І зводили на престол володарів із власного середовища, чутливіших до солдатських побажань, — навіть не запитуючи згоди сенату. У відповідь сенатори, серед яких переважали магнати та їхні представники, за першої-ліпшої нагоди скидали «солдатських» імператорів і призначали власних, «сенатських». За 25 років у імперії змінилося 17 володарів — і це лише тих, кого визнавали у Римі. Ще ніколи влада імператорів не видавалася такою слабкою.

Військо, заклопотане лише тим, аби отримати від володарів побільше грошей, швидко втрачало вишкіл і дисципліну. Цим одразу ж скористалися сусіди Риму — германці та сармати. Майже не зустрічаючи опору, вони перетинали кордони імперії, грабували мирних мешканців, руйнували міста, плюндрували поля і сади. Навантажені здобиччю, ватаги нападників поверталися додому, розповідали одноплемінникам про багатства імперії та заохочували тих до нових нападів. Жертвою ворожих наскоків ставали не лише прикордонні провінції. Найзухваліші з варварських ватажків доходили зі своїми вояками до Греції й Італії.

Командувач і солдати. Кам’яний рельєф (Палаццо Альтемпс) Шапур I бере в полон Валеріана. Рельєф із Накш-е-Бостана

На сході у римлян тим часом з’явився новий ворог — відновлена Перська держава. Протистояти важкоозброєній кінноті персів легіонери не могли, тож зазнавали все відчутніших поразок. У 260 році перському царю Шапуру I вдалося захопити у полон навіть самого імператора Валеріана. Полоненого змусили супроводжувати переможця і підставляти спину під царський чобіт, коли Шапур I сідав на коня. А потім вбили, заливши до горла розплавлене золото, а з тіла зробили опудало.

Оденат. Теракотовий бюст (Музей Пальміри)

Позбавлена допомоги з Рима, провінційна знать змушена була взяти справу оборони до своїх рук — підпорядковувала собі залишки колись непереможної римської армії, набирала власним коштом збройні загони з місцевих мешканців, наймала варварські дружини, а іноді — й цілі сусідні племена. Згодом це дозволило не лише відбити напади і дещо впорядкувати життя у провінціях та перейти у наступ. Оденату, наміснику міста Пальміра, скажімо, вдалося не лише розгромити персів, а й відняти у них Месопотамію.

Римська імперія та держави, що від неї відокремилися, у 270 році

От тільки тепер у місцевих магнатів уже не було потреби визнавати владу Рима. Спочатку відокремилися західні провінції, де утворилася Галльська імперія, — зі своїм імператором і сенатом, а потім — Пальмірське царство на чолі з Оденатом, під владу якого перейшли Сирія, Месопотамія, Палестина, більша частина Анатолії, а згодом — і Єгипет.

4. Переслідування християн і становлення церкви. Біди, що так несподівано спіткали імперію, мали безліч причин. Проте імператорам було легше пояснювати все підступами ворогів — зовнішніх і внутрішніх. Найбільшу підозру викликали прихильники східних релігій, насамперед — ті, хто вшановував «перського» за походженням Мітру, та християни, які відмовлялися визнавати божественність римських володарів та їхньої влади. Час від часу імператори видавали особливі закони проти християн, забороняли сповіду­вати вчення Ісуса і виконувати релігійні обряди, звільняли християн із державної служби, відбирали майно. Найвпертіших страчували або ж віддавали їх на поталу диким звірам — видовище, яке влаштовували поряд із боями гладіаторів. Дехто зрікався своєї віри, проте чимало було й тих, хто йшов на смерть, але залишався християнином. Їхня мужність викликала повагу і співчуття. Зрештою, переслідування не лише не зупинили поширення християнства, а навпаки — сприяли залученню на його бік нових прихильників. Тих, хто виявляв стійкість навіть перед обличчям смерті, християни і зараз вшановують як мучеників за віру і перших святих.

Звір убиває зв’язану людину. Мозаїка з Гадрумета

Між вірними, однак, виникали суперечки щодо того, як ставитися до тих, хто піддався тиску і зрікся, а згодом виявив бажання повернутися до громади. Не могли дійти згоди християни і з деяких інших питань. Суперечки ставали гострішими, їхні учасники звинувачували одне одного у відхиленні від вчення Ісуса — чи, як вони казали, єресі. Щоб забезпечити єдність християнської громади, потрібна була особлива організація, настанов якої дотримувалися б усі вірні, — церква.

Окрім проповідників, які мандрували від міста до міста, з часом з’явилися люди, які відправляли релігійні обряди в певній місцевості й керували життям відповідної громади, — єпископи. Вважали, що перших єпископів призначили на їхні посади — «висвятили» — ще апостоли, а ті, у свою чергу, призначили своїх наступників. Тому слухати єпископа християнин був зобов’язаний так само, як підкорявся би настановам учнів самого Христа. Старійшини християнських громад іменувалися пресвітерами, а їхні помічники — дияконами. Спочатку церквою називали об’єднання усіх християн, але згодом це слово набуло інших значень — так почали йменувати сукупність усіх священиків, а також — християнські храми, в яких відправляли богослужіння.

Церква III ст. у Дура-Европос (сучасна реконструкція)

5. Відновлення єдності імперії. Відбивши напади сусідів, володарі Рима і держав, що відокремилися від імперії, зіткнулися з іншою проблемою — заворушеннями серед власних підданих. Громадяни, які у вирі війн втратили майно і засоби до існування, бралися за зброю, нападали на багатіїв та землевласників, знищували великі маєтки