Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

– Спочиньмо, не можу, – говорить страдницько.

– Відійдемо на твердішу, негрузьку дряговину, – погоджуюсь.

Відсунулись і стали. Чи читач уявляє нас у стані того відпочинку?

Мабуть не кожний. Ми стоїмо на колінах по пахви у ледовій воді. Кругом на цілі кільометри непролазні багнища, трясовина. Єдине тепер спасіння наше – ліс, який ще вчора так ненавиділи, проклинали. Сьогодні він став би вже рятунком, але… він ледве мріє в сизині. Діймає нерви дрож, клекоче кров подвійно: від холоду і страху. А як до лісу не доб’ємся? А як дряговині кінця не буде, чи десь за крок – за два вона ще глибша!..

Оці думки шпигають в мозок і разять смертельно. Назад вертатися – не стане сили, особливо Рибченкові. Він виглядає так нужденно, що несказаний жах бере. Тремчу за себе і за нього. Чи ж здолає він чвалати по болоті довго? А як пристане? Що тоді? Сидіти ж довго в цій ковбані ризиковано. Хіба роззутися йому? Але як тут стягнеш набряклі чоботиська? Треба конче лягати, а в пояс у воді й сісти не можна – захлинешся.

Забрав у нього рештки плаща й сокиру, дав палицю у руки, підбадьорив і, поклавшися на Бога, побрели.

На наш рятунок, незабаром з правого горбоватого боку багно мілкішало. Звернули туди, збираючи останні сили. Потрохи став перепадати ліс. Раділи ми. Видюща смерть минула.

Над вечір ми здіймалися на взгір’я й ступали в справжній усевлонський ліс. На найсухішому місці стали розвести вогонь. Даремне я намагався запалити: розмоклі сірники й під пахвою після доброї години вогню не дали. Рішив улаштовуватися на ніч так. Кинувся до Рибченка, що мучився коло чобіт. З великим трудом стягнув їх: з них текла кров, а не вода. Глянув товариш мій на ноги і вжахнувся. Як з розбуреного джерела, ринули круглі сльози й краплями зрябили заросле обличчя.

Стало й мені моторошно, як глянув. На підошвах ніг і на суставах пальців шкіру стерло до кісток. На скрівавлені онучі текли патьоки сліз. А як не взує чобіт? Босий же в цих хащах і кроку не ступить!.. Знов дух безнадії й страху затуманив розум.

Зневірятись, занепадати морально в наших умовах – це ще одна небезпека-перешкода. Я це добре усвідомлював і вперто відганяв усякі страхи.

– Не падай духом. От скоро виберемося з дебрів на сухіше, вступимо в смугу людини, заміняєм важкі чоботи, загоїмо рани… – розважав я Рибченка.

Але ніщо його не потішало. Скривавлені ноги щеміли й уїдливо діймали, а мокрий холод незбагненними мурами лісів заслоняв нас від надійнішого завтра.

– Не виберемося на дорогу. Душею чую, що загинем, – тихо-слізно проказав він.

У дорозі ми майже не говорили, таючи кожний власні думки. Особливо боялись подібної мови. Рибченкові слова й мене ошпарили отрутним неспокоєм. Чи страх за таємниче завтра, чи жаль до зневіреного товариша обняли невимовним смутком. Хотілось чимсь розважити себе, потішити Рибченка. Та чим? Слова найоптимістичнішого геніяльного промовця в тих умовах не подіяли б. Треба чогось реального. Тепло наразі могло б зігнати бодай на час сум із хмарного обличчя товаришевого.

Я приклав усіх хитрощів-зусиль, щоб розвести вогонь. По годині всіляких комбінацій, після чотирьох невдач, суха кора затріскотіла. Ми гріли набубнявіло-промерзле тіло, сушили одежу, хліб, цукор, махорку.

На ніч створили ціле вогнище, бо певні були, що в цій дичині ніякий дідько, не то конвоїр, не покажеться, і примістились на спочинок. З багнища дуло холодом, ще й ніч була морозна. Проте, зморені тяжким днем – заснули.

Я схопився від давлячого диму. Багаття догоряло, а під головами тлів плащ та Рибченкова шапка.

День давно почався.

Збудив товариша й лагодилися в дорогу. Поки він узувався і в сльозах-прокляттях згадував усіх «сильних світу радянського», почавши від Усевлону й Комінтерну аж до низової комячейки, я виліз на коштрубату сосну й ловив сонце. Піймав, але видалось воно не на свойому місці. Однак, ми скоро зорієнтувались в напрямкові, насушили гринок, поснідали смачно з салом, навіть закурили й почвалали лісом.

Почувались досить бадьоро, але товариш з першого кроку відставав. Засохлі за ніч чоботи муляли ще гірше. Я не розумів його стану й підганяв, заохочував і запевняв, що за цим болотом конче мусить бути річка, до речі, ми спускалися в низину.

Та не надовго вистарчило в мене підбадьоруючого вогню. Рибченко щораз збавляв ходу, а незабаром і зовсім сів.

– Відпочинемо, не можу. Коли б наскочив конвоїр, я б і пальцем не поворушив, – і став роззуватись.

На трьох середніх пальцях терло кістки. Вода, змішана з гарячим потом і кров’ю, їла-пекла нестерпно. Що робити, як зарадити біді? Пробував я обмінятися взуттям – не взує моїх черевик. Обмотав він ноги білизною, пройшов зо 20 кроків, порвав об суки пару сорочок, ще й ногу пробив об пень. Безпорадний, лютий розрубав чоботи посередині. Роздалися, стало легше, але йшов важко, бо терло в ступнях.

А я скривившись співчував та трижди благословляв той мент, коли рішив тікати в черевиках, і гаряче молився за дядька Гальонка – шевця на пункті, що зробив мені міцні черевики з халяв.

Ліс випав густий, високий. Пробираючись крізь гущавину, ми крутились, як ніколи, обходячи баюри та гори навалених дерев. Мені видавалось, що не в той бік ідемо. Стали, приглядаючись пильно до дерев. Казали знавці в Усевлоні, що з північного боку стовбур дерева завжди покритий мохом. Приглядаючись, обходили не одну сосну, але певних ознак не бачили. Мені видавалася північ не там, де Рибченкові. Доводили, сперечались, посварились. Абсурдним і нерозумним ділом було в такому стані сердитись. Це кожний з нас добре розумів, але якась сила напускала злість на приятеля, ніби він усьому винен.

До згоди не дійшли й пустились в ріжні боки. Кінець кінцем я схаменувся, бо спостеріг, що Рибченко в темному лісі орієнтується краще. Постояв і посунув за ним. Хто його зна, чи йшли ми, куди треба, чи взяли вбік, чи назад вертались. Кругом темно, всюди ліс вгорі, а під ногами вода, жабуриння, корчі й ковбані.

Ніч і змора зупинили нас. Спали на корі й мерзли; вогонь розводити боялись.

Наступний день видався жаркий. Жмут промінів сонця просмикував крізь високі верховіття й показував нам вірний шлях. Йшли рівно й досить скоро. Зранку з’явились хмари комарні й атакували нас. Відмахувались від них, як від ос, били на собі цілі купи, але даремне.