Читати книгу - "Коли вибір лише один, Єва Басіста"

На годиннику стояла майже дев'ята година. Владислав спав, а я випила весь сидр. Мене переповнював поганий настрій та дивне передчуття, яке говорило, що завтра все піде не так, як має бути.

Звісно я розуміла, що все буде добре. Але щось сьогоднішня подія з Владом трішки мене вибила з колії. Як він взагалі міг повестися на таку дурість? Побитися із безхатьком...

Відчинилися двері. До квартири зайшла моя матір, а також Лідія Василівна. Я одразу вийшла до них та попросила поводитися тихіше. Вони махнули головами, а я повернулася на кухню, де поставила чайник. Мені закортіло випити кави.

- Давно спить Влад? - запитала його мати, коли я наливала собі в чашку окріп.

- Декілька годин, - відповіли мої вуста.

- Зрозуміло, - сіла вона. - Ти якась сумна? Чи мені здається? Щось сталося? Переживаєш за синець?

Зараз мені хотілося тільки тихо посидіти, а не розмовляти. Мама Владислава інколи своєю допитливістю виводила. Не люблю людей, які пхають свого носа туди куди абсолютно не варто.

- Зоєчко, чого мовчиш? - не вгамовувалася Лідія Василівна.

- Та якось не знаю, що відповісти. Я якось трішки розгублена...

- Ну це природно. Я перед своїм весіллям також дуже сильно хвилювалася. Мені тоді було вісімнадцять років.

- Угу, - шморгнула я носом.

- Можливо вина вип'ємо? - запропонувала моя майбутня свекруха.

- Ніякого алкоголю, - гримнула моя мама. - Зоя завтра має бути свіжою, а не запухлою.

- Христино, та трішки. Це домашнє спиртне - корисне.

- Я категорично проти.

- Дівчині треба трішки розслабитися, - намагалася вона вмовити її.

- Ні, - закотила вона очі.

- Складна ти жінка.

- Мама права, - втрутилася я, бо мене вже почала діставати їхня сутичка. - Я краще зараз кави вип'ю.

Лідія Іванівна насупилася, а моя мама тріумфально усміхнулася. Щось мені підказує, що у майбутньому ці жінки не будуть знаходити між собою спільну мову.

Після кави я пішла спати. Звісно до цього прийняла душ, вимила голову та зробила маску для своїх кучерів. Завтра для них буде важкий день.
Рівно о п'ятій годині ранку до нас має прийти бригада дівчат, які повинні нафарбувати мене, маму та Лідію Василівну, а також зробити зачіски. Ми до восьмої маємо бути готовими, бо о десятій годині у нас реєстрація шлюбу, а потім фотосесія, ресторан та гульня.

Я схопила свій телефон, щоб поставити будильник на таку раню годину, але моє серце на секунду зупинилося. Там висіло повідомлення від Максима. Навіть не уявляла, що він хоче.

Десь хвилину я дивилася на нього. Не знала, що робити. Прочитати? Чи краще видалити? Мене став охоплювати страх, який змусив відкрити повідомлення. Проте воно виявилося пустим. Хлопець видалив його. Я розгубилася. Щось тут не так.

А якщо все простіше, а ніж є насправді. Можливо, хлопець просто помилився. Писав комусь вість та випадково надіслав мені. Таке може бути? Звісно!

Я намагалася цю думку зафіксувати у своїй голові, але вона постійно тікала звіти, та на місце неї приходили лихі, які змушували мій мозок генерувати... Навіть не хотілося про таке думати.

Тому я не могла заснути. Крутилася у ліжку. Сон не приходив до мене. Я просто лежала та дивилася у стелю. Таким чином дочекалася п'ятої ранку.