Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хрипкий чоловічий крик розтинає тишу — то Керстін робить невеликий надріз на причинному місці нашого гостя. Я бачу, що той надріз далеко не фатальний, просто подряпина, та нашому полоненому, вочевидь, здається, що його мозковий центр уже відтяли. От і добре.
— То як, може, скінчімо процедуру? Одне я вже відрізала, ще один рух — і тебе візьмуть до хору хлопчиків, будеш там солістом.
Керстін приміряється ножем і робить іще один надріз, так само далеко від потрібного місця, та Асланові, вочевидь, так не здається. Його очі зовсім білі від жаху, ногами стікає кров — він не може оцінити розміри збитків і думає про найгірше.
— Давай, Аслане, скажи мені. — Керстін розстібає ґудзики сорочки. Її пружні груди довели б до гріха навіть камінь. — Дивися, красеню, ще трохи — і це тебе вже ніколи не цікавитиме. Скажи мені.
Вона знову береться до ножа, приміряючись. Ревище Аслана б'є мені в вуха:
— Так, о Боже, так, я скажу! Благаю, не треба, не роби цього!
Він схлипує й тремтить, ногами стікає сеча і заходить у рани — мабуть, з нього вже досить. У тортурах головне — психологічний тиск. Біль має поєднуватися з жахом і приниженням, тому навіть спогад про це ламає життя назавжди. Мені його не шкода. Він міг би лишитись у Грузії й вирощувати виноград, а натомість приїхав до України й чинив тут неподобства на правах господаря. Ото вже правда: пусти свиню за стіл, а вона й ноги на стіл.
— Якщо ти збрешеш, я повернусь і завершу процес. І дістану тебе так само легко, як і сьогодні, розумієш?
— Ні, ні, благаю, я скажу, справді, скажу…
Мені хочеться пити, я втомлена й брудна, а Керстін зараз збожеволіє від огиди. Та нам потрібна інформація. І він розказує, гикаючи і схлипуючи, а в мені закипає лють.
Перед тим як він знепритомнів, його знудило.
21
— Ти зараз протреш у собі дірку.
Вона стоїть під струменями душу вже годину і ніяк не задовольниться, шкіра її жахливо почервоніла від тертя й гарячої води.
— Дай мені спокій.
Вона знову вичавлює на губку гель для душу, який ми кілька годин тому купили в супермаркеті. Якщо так піде й далі, то мені, вочевидь, доведеться митися милом. Я нічого не маю проти мила, та з якої речі?! Гель купувався на двох. Добре, хоч шампунь купили двох різних типів… Гаразд, не хочеш по-доброму — буде по-моєму.
— Не лізь до мене, збоченко!
— Я теж хочу помитися.
— Я ще не скінчила.
— Ти вже змила з себе навіть власну шкіру. Геть звідси.
— Навіть не думай. Той тип оббризкав мене своєю кров’ю, а ще раніше — торкався мене своїми брудними лапами і навіть кілька разів намагався поцілувати, уявляєш? У нього можуть бути…
— Проказа, чума й атипова пневмонія. СНІД, сифіліс, короста й педикульоз. Лишай, грибок на руках і ногах і карієс. Глисти, чорна віспа, пропасниця Ебола та блохи. Це я вже зрозуміла. Та ти даремно турбуєшся, зараза до зарази не пристає.
— Кістлява намахана сучко!
— Жирна психована корово!
Я штовхаю її, вона хапає мене обіруч і підбиває мені ноги. Мій кулак поціляє їй у щелепу, та наразі мені нема чим дихати — вона вдарила мене під дих. Я в боргу не лишаюсь — вона хитнулася, бо їй зараз добряче задзвеніло у вусі, і кров тече з її розбитого носа, так само як і з моєї губи…
Потік крижаної води запопав нас так зненацька, що ми порскаємо врізнобіч, а за хвилину вже на ногах. І світ видзвонює мені у вухах — то пісня рідних джунглів розбудила в мені Сонячного Кота — цікаво, чому цей ледащо спав, коли мені щойно було непереливки?
— Ні, Торі! Стривай!
Вона висне на мені, і ми знову падаємо — б'ючись, ми зачепили шампунь, тепер тут слизько, а ще ж вода налита… Я підводжу голову — цікаво, звідки він тут узявся?
Він — це міцний парубійко, не дуже високий, із поголеною головою, кров заливає йому сорочку — білу, гарно випрасувану. Мабуть, я встигла його зачепити, але поверхово. Якби Керстін не штовхнула мене, тут би йому й гаплик. А так він стоїть, витріщився на нас; відро, з якого він нас сполоснув, валяється на підлозі. Синє пластикове відро, зовсім нове, у кухні стояло, я бачила.
— Послухай, Засобе. — Керстін шукає рушника, аби прикритись. — Ти був на волосину від смерті.
— Я це вже зрозумів. Швидка в тебе сестричка… Оце чую — розважаєтесь на всі заставки! Дай, думаю, розбороню. Хто ж знав…
Я мовчки шукаю в шафці медикаменти. Так, ось, здається, є. Пакет із пластиром і перекис — саме те, що треба. Він покірно сідає на краєчок ванної, я обробляю глибокі подряпини. Керстін вчасно мене штовхнула… Ось, маєш тепер, ходи перебинтований.
— Завжди мріяв про такий сервіс. Уяви собі: приходжу до лікарні, а всі медсестри — ті, звичайно, котрі гарненькі, — голі. А тепер бачиш — мрія здійснилася. Татуювання в тебе просто шикарне, витвір мистецтва, — він проводить пальцями по моєму плечі. — Ніколи не бачив нічого подібного.
Точно, треба вдягтися. По-дурному якось вийшло. Власне, він сам винен. Не треба було підкрадатись до нас… Звичайно, він тут господар — якийсь знайомий Керстін, випадково опинився в цьому місті, та чи випадково? Але ми приїхали до нього, бо більше не було куди. Квартира чиста, гарно відремонтована, та від господаря за кілометр смердить криміналом. От приблизно такого самого пана ми щойно лишили приклеєним на скотч у посадці — непритомного, скривавленого і, мабуть, трохи злого. Ще й штани намочив.
— Ти люта кицька?
— Я тобі не кицька.
— Невже? А дряпаєшся добре. Я так і не зрозумів до ладу, як тебе звати.
— Торі. Тобто Віка…
— Ага, зрозуміло.
Що тобі зрозуміло? Я вже сама не знаю, хто я — Торі чи Віка… Різниці, в принципі, немає, та дехто вважає, що є. От тітка Роза вперто зве мене Вікою, наче то для неї щось принципове. Мабуть, хоче дати зрозуміти всьому світові, що я для неї завжди однакова? Чорт, я в цій психології нічого не тямлю.
— Я почекаю у вітальні. — Засіб знімає сорочку й кидає її в куток. — Не побийтеся знову. Є важливіші справи.
Ми знову залазимо до ванної. У Керстін на вилиці розквітає синець, ніс підпух, себе я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дух джунглів, Алла Сєрова», після закриття браузера.