Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

Отже, скидається на те, що один цей насип ілюструє всі закони Природи. Творець світу просто запатентував свій винахід-листок. Який Шампольйон розшифрує нам ці ієрогліфи, щоб ми почали нарешті з чистого листа? Цей феномен захоплює мене ще більше, ніж буяння й родючість виноградників. Не заперечуватиму, у цьому явищі є щось від виділення, а нагромадження легень і нутрощів лишає враження, ніби земне тіло вивернули внутрішньою стороною назовні; але це вказує, що у матінки-Природи, яка породила людство, бодай є серце. Ось паморозь полишає землю — настає Весна. Її прихід передує зеленому розквітові, як міфологія передує звичайній поезії. Ніщо так не рятує від зимової задимленості й закрепу. Це явище переконує мене, що Земля досі в пелюшках і тягне навсібіч дитячі пальчики. Нові кучері виростають на лисій маківці. Не існує в природі нічого неорганічного. Ці купи листя лежать уздовж насипу, як шлак біля печі, й засвідчують, що всередині у Природі вже вирує життя. Земля — це не просто уламки мертвої історії, що нашаровуються, як листки у книжці, і цікавлять передовсім геологів і антикварів, а жива поезія, мов листя дерева, що передує появі квітів і плодів; земля — це не викопні рештки, вона жива; і проти цього великого осердя життя все рослинне й тваринне життя видається просто паразитичними формами. Її порухи повикидають наші рештки з могил. Плавте, скільки хочете, метал, відливайте найпрекрасніші форми, які тільки можете уявити, але вони ніколи не вразять мене так, як форми, яких набувають ці потоки розплавленої землі. І не лише земля, а й усе на ній слухняне, як глина в руках гончаря.

*

Незабаром паморозь виповзає із землі, як тварина з нори після сплячки, і то не лише на цих насипах, а й по всіх пагорбах, рівнинах і улоговинах, а тоді котиться з музикою до моря чи мігрує в інші землі у хмарах. Тиха переконливість відлиги потужніша за Тора з його молотом: вона-бо розплавляє матеріал, а той тільки розбиває на друзки.

Коли з-під снігу почала прозирати земля, а кілька теплих днів трохи підсушили поверхню, приємно було порівняти перші ніжні проблиски новонародженого року, що тільки зазирав у наші краї, з величною красою засохлих рослин, які пережили зиму: очитку, золотушника, грабельок і витончених диких трав, які цієї пори впадають в око значно більше, ніж навіть улітку, мовби їхня краса аж тоді сягає зрілості; милують погляд навіть пухівки, рогіз, дивина, звіробій, таволга, гадючник та інші рослини з міцними стеблами, ці бездонні житниці найраніших птахів і скромні шати овдовілої Природи. Особливо мене приваблюють сніпки пухівки, що схиляються арками; пухівка вводить літо до наших зимових спогадів і представляє одну з тих форм, що їх люблять копіювати митці; у рослинному царстві вони мають такий самий стосунок до типів, які вже містяться в людському розумі, як астрономія. Цей стародавній стиль передує грекам і єгиптянам. Чимало зимових явищ несуть у собі невимовну ніжність і тонку вразливість. Цього царя зазвичай зображають жорстоким і нещадним тираном, але він прикрашає коси Літа ніжно, як закоханий.

З наближенням літа руді білки почали по двоє забиватися під мою хату, і коли я сидів собі за читанням чи письмом, просто в мене з-під ніг долинали такі дивні смішки, щебет, вокальні піруети й булькання, яких я зроду не чув; а коли я тупцяв ногами, вони тільки починали щебетати ще гучніше: ці шалені пустуни не мали ані страху, ані стриму, мовби кидали людству виклик. Не посмієш нас спинити, гризь-гризь. Вони лишалися глухі до моїх аргументів, не зауважували моєї наполегливості й видавали інвективи, до яких годі було не дослухатися.

А◦перший весняний горобець! Починається рік і приносить геть юну надію! Останні краплі зими падали на землю з тихим сріблястим щебетом сіалій, горобців і дроздів над почасти голими вогкими полями. Що нам у таку пору до історій, хронологій, традицій і всіх писаних одкровень? Струмки співають колядок і величають весну. Низько над лукою пропливає польовий лунь, чекаючи на пробудження першого ослизлого життя. По всіх улоговинах чути, як тане сніг, а на ставках скресає крига. Трава охоплює схили, як весняна пожежа, — «et primitus oritur herba imbribus primoribus evocata»[234] — ніби земля зсередини посилає жар, щоб привітати сонце, тільки барви в цього вогню не жовті, а зелені; травинка, символ одвічної юності, ллється, мов довга зелена стьожка, в літо, і навіть коли її на мить перепиняє мороз, одразу штовхається вперед, підносячи спис минулорічного сіна з новим глибинним життям. Вона пробивається до неба так само наполегливо, як струмочок, що б'є із землі. Власне, вони майже тотожні, адже у довгі червневі дні, коли джерельця пересихають, травинки стають їхнім руслом, і череди з року в рік п'ють із цього вічного зеленого потоку, а в належний час косарі зачерпнуть для них запас на зиму. Так само й людське життя відмирає при корені, а потім знову пускає у вічність зелене стебло.

Крига на Волдені тане швидко. Смужка води вздовж північного й західного берегів сягає двох родів завширшки, а на сході ще ширша. Велика брила відкололася від основного масиву криги. Чую, як у кущах на березі виспівує жовтобрюшка: оліт, оліт, оліт, чіп, чіп, чіп, че чар — че віс, віс, віс. Теж помагає колоти кригу. Який мальовничий вигин у великої крижини: він трохи перегукується з рельєфом берега, але значно плавніший! Крига навдивовижу міцна через недавні сильні, але короткі приморозки, вимита і вкрита візерунком, як підлога палацу. Але вітер марно ковзає на південь її непрозорою поверхнею, доки не сягає живого плеса. Мене зачаровує, як смужка води виблискує на сонці: чисте обличчя ставка сповнене втіхою і юністю, ніби виспівує радість риб унизу і пісків на березі; воно срібне й блискуче, як луска головня, ніби цілий Волден — це одна жива риба. Такий контраст між зимою і весною. Волден був мертвий і ожив. Однак цієї весни крига скресала, як я й казав, повільніше.

Перехід від буремної зими до ясної й теплої погоди, від повільних темних годин до часу світлого та пружного — цей злам вкарбовується в пам'ять і позначається на всіх явищах. Останні його