Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Кордон — їхнє все, а день влітку достатньо довгий. Вуйки нікуди не квапляться. Вони задіяні в сфері послуг. Самозайнятість. Третій сектор. Їх не треба вчити, як робиться бізнес.

Ці підприємці, які ще вчора були селянами, сьогодні володіють ексклюзивним правом на просування далі. Дещо швидше, ніж загальна черга. Деколи суттєво швидше. Штрих до нескладеного ґросбуху винахідництва.

Вони торгують місцем у черзі, ненавʼязливо пропонуючи свої послуги, тоді як земля, на якій живуть, заростає бурʼянами.

На життя не тримають образ. Всі ми потроху шельмуємо. Всі ми звиваємось — подібно до річки по дорозі сюди, подібно до самого прокладеного між пагорбів шляху. Людина має тільки одне життя. Ви вірите в загробне царство? Гадаєте, тим, хто вам втирає про це, відомо щось більше? Якби мешкав он у тій халупі, я займався би цим самим. І кожний із вас.

Витягую сотку. Дядьки вимагають по одній на кожного. Тарифи змінилися. Ставки виросли.

— Забагато.

Я обурююся.

Вони впираються, проте сотки не віддають. Ці смердюхи облуплять кожного, хто попадеться в їхні лабети — хоч міністр, хоч президент: тут свої закони, своя держава. Тут життя наголяса, без святенництва. Тут ніхто нічого не обіцяє крім того, що здатний виконати.

Вони отримують те, що жадали, я — їхній супровід. Вони крокують попереду, мов свати, з божевільною урочистістю, театрально розчищаючи і без того вільний проїзд. Я смиренно кочуся назирці, терплячий до їхнього збиткування. Це їхнє свято. Вони мають мене за телепня, я не хочу розчаровувати їх, та й не так легко це.

Біля іржавого тарантаса процесія зупиняється. Один із них плюхається на вичовгане до дір сидіння, проте ще перш ніж він зачиняє двері, я заперечливо хитаю головою, тицяючи в дипломатичний паспорт.

Нарешті вони облишають ламати комедію, я викликаю в них щось на зразок поваги — я видавався їм суттєво придуркуватішим. Дядьки крекчуть, золотий зуб того з них, котрий сидить за кермом розвалюхи, так і не зачинивши двері, зблискує, як сонце перед тим як сховатись за обрій, і тієї ж миті я перестаю для них існувати.

Місце вони продадуть ще раз, охочі завжди знайдуться. Можна посипати голову попелом, а можна просуватись вперед. Я надаю перевагу останньому. Я — прагматик.

Перетнувши кордон, я раптом відчуваю, як смокче під ложечкою. Вистава відволікла мене від насущнішого; а може, це якраз вона його розвередила. Ця поїздка — ва-банк.

Між Дебреценом і Ніредьгазою я зупиняюся біля корчми. Коли відчиняю двері, в ніс вдаряє аромат паприки й прянощів. Я заслужив що-небудь перекусити, від ранку в мене ні рісочки в роті.

Йду в туалет, де паперовими рушничками ґлянцую взуття. Ця звичка виробилась у мене ще в школі, я роблю так скрізь. Тепер мешти, яким нічого особливо не бракувало, блищать, наче до них причепилися іскринки сонця. Тоді вмиваюся і поправляю зачіску. Я роздивляюся в дзеркалі своє лице, на якому жодних слідів пивної оргії, раннього вставання і кордонної вовтузні. Якщо не помиляюся, я влупив напередодні тижневий запас.

Дебрецен лежить на південь, і хоча до Ніредьгази ближче — я майже на вʼїзді до неї, — назви страв починаються з «дебреценський». Угорка сервірує дебреценський ґуляш, порцію «робін-бобін-ненажера» — либонь, у мене вираз відповідний. В плетеному кошичку скиби білого хліба, пухкі, грубо й разом з тим рівно накраяні. У приміщенні тихо-тихо. Я втуплююся в страву переді мною, щось домашнє здіймається в її розміреному паруванні, заколисливе, ладне затримати назавжди над шляхом, яким інші квапляться — хто в один бік, хто в протилежний.

Ґуляш смакує так само розкішно, як пахне. Я залюбки ще посидів би, одначе підводжуся йти. Більшу частину чайових угорка повертає назад:

— Це забагато.

Я не мушу знати угорську, щоб зрозуміти це. Проте дещо таки знаю, я запамʼятав його раз і назавжди:

— Нем тодом.

Мови — моя ахіллесова пʼята. Я сказав би кілька слів про її вроду.

— Ґуляш, — кажу я, складаючи пальці в пʼястук, за винятком великого, який підношу вгору. — Ґуляш — люкс.

Угорка відповідає щось, усміхаючись, я також усміхаюся. Попереду ще чимало корчм.

— Забагато, — кельнерка наполеглива. На її білому фартусі різнобарвні контури розрізаних навпіл овочів і жодної плями. Кожна деталь навіює затишок. Тут не панує розхристаності, характерної для подібних закладів по той бік кордону. По той бік... Як швидко змінюється перспектива! На цій думці я відчуваю неймовірне полегшення. Напевно, страва у шлунку робить свою справу. Голод напружує, від нього ще ніхто не став ситим.

Схоже, угорка тут і за офіціантку, і за куховарку, і за господиню.

— Нем тодом, — я розводжу руками.

Мабуть, у мене жахливий акцент, однак угорка не дає цього взнаки. Вона кладе монети на стіл. Дві двохсотки. Це менше, ніж півтора долара, на скількись там центів. У світі, де тебе за кілька шелягів у найкращому разі пустять з торбами, в найгіршому — скрутять вʼязи, я надаю перевагу дебреценському ґуляшу. Я ладний заплатити за нього подвійно. Зі щедрими чайовими.

Без грошей ти ніхто, тебе не існує. Мені їх ніколи не бракувало, але раніше я так не казав. Думки приходять повільно, а тоді вже не покидають. Орудуйте ліктями, не ловіть ґав, не слухайте демагогів, — це моя вам дружня порада; мій, якщо хочете, заповіт: те, що урвете, ваше. Гроші — ваше все. Бо тільки коли ви їх матимете донесхочу, коли ними блюватимете, щойно тоді збагнете, що вам їх не треба. І ніколи не було потрібно. Нічого не потрібно. Щоправда, буде запізно. Се ля ві, як кажуть в Парижі. Коли я прямую до дверей, жінка згрібає їх і йде вслід за мною.

Платанові, єдиному дереву, чиї простерті над корчмою гілки відкидають тінь, всю благословенність якої вповні можна буде оцінити вже за годину-дві, з сотня, якщо не більше, років. Другого дерева поруч немає. Ні дерева, ні куща. За Дебреценом тягнеться пушта.

Схоже, платан посадили, коли поставили першу корчму. Цій також уже чимало. І тільки жінці не більше тридцятки. Якщо це родинне, то до вісімдесят девʼятого вони орендували корчму самі в себе, тоді як у нас навіть такого не було.

Платан — його я також завдячую Парижеві. Скільки назв дерев нам відомо? Я механічно загинаю пальці. Не думаю, що пересічна людина знає більше.

Раптом мені хочеться запропонувати моїй господині вільне місце поруч в автомобілі. Ця думка коротша від секунди — миттєвий спалах, проте жінка шаріється, наче прочитала її. Спілкування майбутнього обходитиметься без слів, наче фільм, що не потребуватиме озвучки. Якщо воно коли-небудь настане. Принаймні, в майбутнього було минуле,