Читати книгу - "Лист до короля"

— Агов, чи є тут хто? — і, зачекавши трохи, додав: -Мартине, Паккі! Я шукаю Мартина та Паккі! Ви тут?

Тіурі затамував подих. Він почув тріск гілля, озирнувся, але Паккі не побачив.

До першого воїна приєднався другий, на коні.

— Тихо!.. — застеріг він. — Я щось чую!

Вони замовкли. Тіурі виразно почув шум, який їх насторожив і який, звісно, зчинив Паккі. Він повинен надати Паккі можливість утекти! І перш ніж вершники знову почали рух, він запитав хрипким голосом:

— Хто там?

— Це ти, Мартине? Чи це Паккі? — вигукнув чоловік, що стояв до нього найближче, і підійшов до чагарнику, де переховувався Тіурі.

— Стій! — крикнув Тіурі. — Не підходь! Я озброєний. Назад!

Вершники загомоніли.

— Ані кроку ближче!

Чоловік, який заговорив з ним — мабуть, був старший серед них, — зупинився й мовив здивовано:

— Що тепер? Друзяко! Нема чого боятися!

— Ані руш! — вигукнув Тіурі. — У мене тут лук і стріли! Ані кроку далі, стрілятиму! Стояти на місці! Не рухатись!

Він витягнув кинджал, щоб мати в руках бодай якусь зброю.

Старший знову заговорив, але Тіурі не слухав його:

— Стій! У першого ж, хто ворухнеться, стріляю!

Він говорив швидко й голосно, повторюючи ті самі слова кілька разів. Паккі має опинитися якнайдалі й у повній безпеці, перш ніж вершники помітять, що в нього немає ані луку, ані стріл!

— Послухай, друже! — гукнув старший, коли Тіурі нарешті замовк. — Ми не зашкодимо тобі! Ти Мартин чи Паккі?

— Я думаю, тут лише один із них, — припустив другий вершник.

— Ми обоє тут, — відгукнувся Тіурі. — Хто ви? Чого хочете від нас?

— Хіба ти нас не впізнаєш? — спитав їхній ватаг. -Нас послали за вами.

— Хто послав?

Другий зробив крок ближче.

— Королівський намісник.

3. Кобра

Почуте вкрай здивувало Тіурі, однак він не міг позбутися підозри.

— Королівський намісник? — перепитав він. — Навіщо? І як ви доведете, що кажете правду?

— Я Вармін! — вигукнув старший воїн. — Дивися, я кладу зброю, аби ти повірив у мої дружні наміри, — він дотримав слова і без вагань поклав зброю. Його голос і справді був схожий на голос Варміна.

— Нас направив намісник, — провадив далі він, — аби ми оберігали вас від небезпеки. І, вочевидь, мав на те причини! Я розкажу тобі дещо — і ти зрозумієш, що нам можна довіряти. Дозволь мені підійти ближче.

— Гаразд, — погодився Тіурі, але обачно додав: — Тільки ти один.

Вармін — якщо це справді був він — наказав своїм людям залишатися на місці й підійшов до чагарів.

— Де ви?

— Тут я, — Тіурі вийшов наперед. Він поглянув на воїна й упізнав грубе, обвітрене, надійне обличчя вартового, якому він уже довіряв.

Той нахилився до юнака.

— Гей, Мартине, — промовив він і пошепки продовжив, — ось що просив передати тобі намісник: «Іменем коштовності, про яку ми обидва знаємо, прошу тебе прийняти допомогу моїх слуг».

Тіурі підніс руку до грудей, торкнувся персня і вклав кинджал у піхви.

— Дякую, Варміне, але чому намісник відрядив вас?

— Він почув дещо, що його насторожило. Тож, якщо ти нам довіряєш, прийми нашу допомогу, і нехай твій друг теж виходить, — Вармін простягнув руки вперед, показуючи, що він не озброєний. — Ми не носимо герба, — додав він. — Це дозволено, лише коли ми перебуваємо на землях навколо Райдужної річки.

Підозри Тіурі розвіялися, юнак схопив руку Вармі-на і міцно потиснув її.

— Пробач мені, тут дещо трапилося, і я остерігався ворогів.

— Але ж у тебе немає ані стріл, ані лука! — здивовано вигукнув Вармін.

— Немає, я сказав це навмисне. Я. я радий, що він мені не знадобився.

Юнак полегшено зітхнув. Тепер його з Варміном обступила решта воїнів.

— А де твій друг? — запитав один із них.

— Його тут нема.

— То ти один? — знову здивувався Вармін. — Що ж все-таки сталося?

— Стривайте, — сказав Тіурі та, приклавши руки до рота, гукнув: — Паккі! Паккі!

— То це я його щойно помітив? — подав голос один із вершників.

— Паккі! — гукнув Тіурі ще раз. — Повернися!

Паккі не міг від’їхати далеко і мав би чути його поклик. Та з тиші ніхто не відгукнувся, і Тіурі захвилювався — чи не скоїлося, бува, чого з Паккі?

— Паккі! — гукнув він знову.

— Еге-гей! — почулося у відповідь. — Іду я, йду!

Паккі з’явився напрочуд швидко, але, не дійшовши до них, зупинився і крикнув:

— Це ти, Тіурі?

— Так, Паккі, все гаразд, — заспокоїв його Тіурі. — Не будь таким підозріливим! Можеш підійти, це друзі. Як швидко ти повернувся, — продовжив він, коли Пак-кі, під’їхавши, злізав з коня.

— Та я й був не дуже далеко, — зізнався Паккі. — Невже ти думав, що я поїду геть і залишу тебе самого? Я сидів ген за тією скелею, назбирав там достатньо каміння на той випадок, якщо. якщо.

— Ой, лишенько, — засміявся Вармін. — Ми уникли великої небезпеки!

— Варміне! — зрадів Паккі.

— Так, це я, до ваших послуг, — відповів той.

— Хух! — видихнув Паккі. — Ну й нічка! Здається, я знову його бачив, Тіурі. Далеченько. Гадаю, він пішов на захід.

— Хто? — запитав Вармін.

— Коб. — почав Паккі, але враз замовк.

— Що ж тут все-таки сталося? — запитав Вармін знову, переводячи погляд з Паккі на Тіурі. — Гей, а дивно, чому він кличе тебе «Тіурі»? Я гадав, ти Мартин.

Паккі перелякано затиснув собі рукою рота.

— Так, це правда, — сказав Тіурі спокійно. — Я маю на увазі, що тут мене називають Мартином, хоча моє ім’я Тіурі. Він кивнув Паккі, показуючи, що тепер це вже не так важливо. Зараз і насправді не мало значення, як його звати.

— Он як, — мовив Вармін.

— Ми знайшли тут неподалік, — почав Тіурі, — мертвого чоловіка. Убитого стрілою.

— Убитого? — перепитав Вармін. — Кого ж це?

—