Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

Будка навiть пози не змiнив, так i стояв iз схрещеними на грудях руками.

Тiльки процiдив крiзь зуби:

— Не тягни щупальцi, бо копита простягнеш! Я займаюся самбо i знаю такi прийомчики, що ви в мене зараз позлiтаєте вниз, як грушi.

— П-побачимо! — прошипiв Ява i несподiвано вхопив Будку за вухо, та не двома пальцями, а всiєю жменею. Будка сiпнувся i хотiв ударити Яву в живiт, але тут Ява однiєю вiльною рукою, а я обома схопили його за руки. I водночас я наступив йому на одну ногу, а Ява на другу — щоб вiн не мiг одбиватися ногами. Ми таке "самбо" змалечку знали. Будка викручувався, намагався вирватися, але ми держали його, як у лещатах. Ява м'яв йому вухо i примовляв:

— Скажи спасибi, що ми тебе по писку не б'ємо. Ми чобi просто… просто передаєм те, що тобi належить. Нас один чоловiк просив передати.

Спершу Будка тiльки процiдив:

— Кiнч-чай!

Потiм вiн виривався мовчки, лише сопiв. Потiм на очах у нього з'явилися сльози, i вiн запросився:

— Пустiть! Ну! Пустiть! Ну!

— А будеш iще дзвонити? Будеш?

— Н-не буду… — ковтаючи сльози, промекав Будка.

Ми пiдвели його до схiдцiв i пустили. Я не стримався i пiддав йому колiном.

I вiн загримiв своi'ми клепаними "залiзними" штаньми вж донизу.

Пiдхопився, одбiг, обернувся i, розмазуючи по своїй широкiй мордяцi сльози, крикнув:

— Ну, пождiть, пождiть, я ще вас пiдловлю!

Посварився кулаком i зник.

Валька i братик Микола зустрiчали нас внизу як героїв-космонавтiв. Наче ми не з сарая сходили, а з лiтака Ту-104 на Внуковському аеродромi. Не було тiльки квiтiв i духового оркестру.

Братик Микола аж стрибав од захвату:

— От здорово! От здорово! У нас Будку всi хлопцi бояться, а ви… от здорово! Всiм розкажу…

Ми удавали, нiби це для нас дрiбниця i нiчого особливого.

— А чого вiн Будка? Таке якесь iм'я… — поцiкавився я.

— То його по-вуличному так. Бачили, яка в нього пика? Справжня будка. А так його Толиком звать… Противний вiн… Нехороший… — Братик Микола сказав це з явною вiдразою. мабуть, йому частенько перепадало вiд Будки.

Раптом Валька скрикнула:

— О, Максим Валер'янович iде!

З пiдворiття, спираючись на товсту палицю, повiльно йшов високий чоловiк.

Роздiл VII

Максим Валер'янович

Якби не ота важка хода, навiть трудно було б сказати, старий вiн чи молодий — такi молодi веселi бiсики стрибали в його iскристих, кольору чистої блакитi очах. На лисину й натяку не було — попелясте пiвсиве волосся рiвненькою хлоп'ячою гривкою закривало чоло майже до половини. Обличчя, як яблуко, червоно лиснiло на вилицях.

Все це надавало йому якогось "недiдiвського" вигляду.

I знову, як на пляжi, я подумав — скiльки у Києвi ота ких хлоп'якуватих дiдiв.

— Здрастуйте, Максиме Валер'яновичу, а ми якраз до вас ходили! — кинулася йому назустрiч Валька.

— Привiт, привiт! Що сталося? — бiлозубо, на повнiсiнькi вставнi щелепи, усмiхнувся нам Максим Валер'янович.

— Ой, дуже серйозна справа, дуже серйозна, — заторохкотiла Валька. — Ви нам мусите допомогти.

— Навiть так? Що ж, я до ваших послуг, панове любi друзi! Все, що зможуть зробити для вас мої сiмдесят шiстцi рокiв, вони зроблять, будьте певнi, — сказав старий артист. Валька вже роззявила рота, щоб розповiдати, але, зупиняючи її, Максим Валер'янович раптом пiдняв руку:

— О нi, дочко моя! Благаю! Стули уста свої! Нi слова! Раз справа серйозна, її не можна вирiшувати отак, на ходу… Ходiмте в мiй чертог! I там у щирiй бесiдi ми знайдем насолоду.

Цей жартiвливо-пiднесений тон якось одразу викликав приязнь до старого артиста. Губи нашi самi собою розтулялись у веселих усмiшках. I так стало легко i хороше з ним, наче ми були давно-давно знайомi.

— Либонь, дивуєтеся, що живу у такiй халупi? — усмiхнувся вiн, коли ми пiдiйшли до його хатини. — Мене вже кiлька разiв пробували переселяти, та я все одбрикуюся. Не можу я без цих квiтiв, без всього цього. Прошу!

У хатинi було двi маленьких кiмнатки i така ж маленька кухня. Стелi дуже низькi — хазяїн мiг легко дiстати їх рукою. Через це, а також через те, що вiкна закривали знадвору кущi й дерева, у хатi, незважаючи на сонячний день, були зеленi сутiнки. Та якось i не уявлялись цi маленькi кiмнатки свiтлими й сонячними, їм, здавалося, личать Саме сутiнки.

I обидвi кiмнати, i кухня були заставленi вазонами i вазончиками. Вазони стояли на пiдвiконнях, i на табуретах, i на спецiальних полицях, i просто на пiдлозi. У вазонах були рiзноманiтнi кiмнатнi квiти: лiлеї, фiкуси, примули. Але найбiльше було кактусiв. Я нiколи не думав, що буває стiльки