Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

На маскараді було багато людей. Ідеальне місце для зустрічі. Ідеальна анонімність. Я сумно згадала своє минуле, наші з Еллі зустрічі тут. І згадалася та доленосна зустріч із моїм чоловіком. Знала б я до чого вона приведе...

— Хочеш потанцювати? - несподівано запропонував мені Деміан і простяг руку. – Потрібно трохи розслабитися та насолодитися вечором.

Розслабитись здавалося неможливо, але я погодилася. Два танці пролетіли швидко. Деміан був, на мій подив, такий балакучий і усміхнений.

— Минулого разу ти казав, що любиш тишу, - підколола я його.

— Як добре, що я його не пам'ятаю, - посміхнувся чоловік. - Інакше не зміг би себе пробачити. Здається, я все робив не так! А я заради твоєї посмішки здатен на все!

Після танців ми пройшлися залом.

— Мені вже здається, що за нами стежать усі, — шепнула я чоловікові.

Він стиснув мою руку, зовсім не бажаючи відпускати.

— Тут багато і моїх людей, Торі, не забувай. Просто шукай свого батька. Якщо, звісно, він тут буде. Ти пам'ятаєш його знак?

— Та пам'ятаю, – зітхнула я. - Але поки що не побачила білу троянду, а ти?

— Теж.

Пройшло чимало часу, поки я в натовпі не помітила чоловіка з білою трояндою. Я вдала, що його не помітила, але сказала про нього Деміану. Нас би ніхто не вгадав, магія чудово захищала нас. На прохання батька ми також мали взяти з собою по білій троянді, але ми цього не зробили. Запобіжні заходи. Навіщо ж так явно впадати у вічі тому, в кому ми ще не впевнені?

Через деякий час мені довелося визнати у незнайомця свого батька.

— Я зміг відстежити біля нього трьох людей, які супроводжують його. Можливо, є й більше. Вони стежать за ним. Тож… він не один прийшов на зустріч.

— Як і ми. А скільки ти взяв людей із нами? - вирішила уточнити я, адже я протягом поїздки і маскараду, не помітила жодної людини.

Почула тихий смішок і подивилася на чоловіка.

— Не турбуйся, кохана, набагато більше. Готова? – трохи стиснувши мою руку у своїй і зазирнувши мені в очі, спитав Деміан.

Я кивнула, не в змозі вимовити жодного слова. Страх трохи скував мене. Я не знала, чого чекати від свого батька.

Ми повільно почали обминати пари, що танцювали, все ще здалеку спостерігаючи за моїм татом, і одночасно наближаючись до нього. Він побачив нас, але не знайшовши білих троянд, одразу ж відвернувся. Чомусь мені здалося, що він нервує. Незважаючи на змінену зовнішність, я помітила знайому знервованість у рухах і це ще більше запевняло мене, що перед нами мій батько.

Коли ми зупинилися біля нього, він довго нас розглядав, не промовивши жодного слова.

— Торі? - почула я своє ім'я, хоч і голос був зовсім віддалено схожим на голос батька.

— Дякую за білу троянду, - сказав Деміан. – Де поговоримо?

— Кімната готова. Нас не потривожать, — швидко вимовив батько, невідривно дивлячись на мене.

— Веди, - наказав Деміан і пропустив чоловіка вперед. - Сподіваюся лише, твої собаки за нами не помчать?

— Ці… «собаки» заради безпеки моєї дочки, Деміане.

— Її безпека – це я.

— Ти думаєш, я не знаю, що ти привів сюди своїх королівських шукачів?

— Ці «шукачі» заради безпеки моєї дружини, — з глузуванням промовив Деміан. Мені їхня суперечка зовсім не подобалася.

— Не вірю! - пирхнув батько, поки ми піднімалися сходами.

— А чого б мені вірити тобі?

Нарешті всі замовкли, і ми дісталися до потрібної кімнати. Так, зовсім на маскарадах все однаково. Батько увійшов перший і жестом запросив слідувати за ним. Деміан не відпускав мою руку. Озирнувшись на всі боки, не помітивши в коридорі нікого, ми ввійшли всередину.

— Торі, може, скинеш маску? Я так давно тебе не бачив!

Батько перший зняв шпильку з піджаку, і я мимоволі зробила крок уперед, але Деміан зупинив мене.

—  Не зніме, - відповів суворим голосом мій чоловік.

Звичайно, якби не він, я теж зняла б маску, але... я довіряла Деміану. І, здається, навіть трохи порозумнішала. Адже в разі чого мені легше втекти в масці, ніж би потім полювали за мною справжньою.

— Торі має піти зі мною, Деміане.

— Торі нікуди з тобою не піде, - кожен із нас зайняв свій кут у кімнаті. Батько біля вікна, ми навпроти нього, біля дверей. - Після стількох спроб її вбити, невже і правда віриш, що я наражу її на небезпеку?

— Вбити? Ти збожеволів? – заревів мій батько.

— Так, тату, Деміан каже правду, - втрутилася я, відчувши напругу серед чоловіків. – Мене двічі намагалися вбити, використовуючи твоє ім'я. І я хочу знати зараз: хто ті люди, яких ти посилав за мною?

Батько зблід, і я повірила йому. Я мала рацію: він не міг мене бажати вбити!

— Ці люди просто найманці, Торі. Ми з твоєю мамою повинні були... захиститися і найняли людей, які б забезпечували наш захист. Але ... але ніхто, ніхто не бажав тобі зла! Я б у житті…