Читати книгу - "Магія у подарунок, Мiла Морес"

Субота пройшла у тумані. Я кликала Енді весь день, плакала, благала, кричала в порожнечу. Він мене покинув. Я втомилася від думок. Забула про все, що йому наговорила, про все, що думала в останню нашу зустріч. Я нічого так у житті не хотіла, як його. Сидітиму в його клітці, аби він стояв поруч із дверцятами. Навіть з його рук готова, аби він повернувся.

В неділю день Місяця. Це означає, що жодна магія не працює. Енді не зможе до мене переміститися, навіть якщо захоче. Але що більше минає часу, то мені менше віриться, що я для нього щось значу.

У неділю в мої двері постукали. Дайна ніколи так не робила. Вона виконувала умови нашої домовленості. Була я вдома чи ні, до моїх дверей ніхто не підходив.

- Есмо, вставай, будь ласка, скоріше! - Дайна кричить за замкненими дверима.

Що там могло статися? У такий день можна й поспати якомога довше. Хоча для них це звичайна неділя... Встаю з ліжка, плетуся до дверей. Дайна вже побігла вниз, я зрозуміла це по гучних топаючих звуках.

Спускаюся за нею поволі.

- І вам доброго ранку! Що трапилося?

Дивляться на мене двома парами очей. Арджин не відходить від Дайни ні на крок, тримає за талію, ніби переживає за її збереження.

- Подивись за вікно, люба. Це все до тебе, ми правильно зрозуміли?

- Що там?

Підходжу до широких вікон вітальні. Згадую, як Енді вставив їх на свої місця після погрому. На галявині навколо будинку стоять чоловіки у костюмах та темних окулярах. Їх дуже багато, щоб припустити, що хлопці помилилися ділянкою.

Вони що «Матрицю» переглядали днями? А де ж Нео?

Здивовано відчиняю вхідні двері, оглядаюся з побоюванням. Я молодець. Захистити себе зараз нема чим, але з укриття вилазю повністю, ніби для мене на подвір'ї стіл накритий зі смаколиками. Ззовні стоять два амбали у таких же чорних костюмах.

- Зайдіть у хату, міс, - широкі руки перегороджують мені шлях.

- В чому справа? – дивлюся почергово на кожного.

- Поверніться до будинку. Ми виконуємо наказ.

- Який ще наказ? Ви що божевільні? - Я не роздратована, просто з'ясовую ситуацію.

- Міс, будь ласка, зайдіть у будинок, - от тобі й на, хоча звертання «міс» мені подобається. - Ми не можемо вас випустити.

- Де Енді? - Запитую громилу, обличчя якого здається кмітливим.

- Містер Хот приїде згодом. Якщо вам щось потрібне, ми все можемо доставити до вашої кімнати.

Зачиняю двері зсередини. Дайна та Арджин, тримаючись за руки, дивляться на мене, чекають на роз'яснення. А я й сама не знаю, що казати. Лише радісно стало на душі. Енді мене охороняє. Значить, повернеться.

- Вас вони теж не випускали?

- Та ми й не збиралися нікуди, хіба що погуляти лісом. Але тепер вирішили також посидимо вдома. Якщо там так небезпечно, що тебе охороняє одразу тридцять чоловіків, то й ми посидимо всередині.

- Тридцять?! – мій голос пропищав.

- Ми точно не порахували, але близько того. За воротами стоїть шість джипів, - Арджін повідомляє ситуацію. Почуваюся героїнею фільму.

- Він тебе так любить, Есмо! Сам поїхав, а охорону надіслав, ніби тут так небезпечно. Це кохання, точно тобі кажу! – дівчинка-мрійниця весело балакає, а я хмурюся.

- Так, любов.

Натовп на вулиці раптово пожвавішав. Щось передають один одному, говорячи у свої навушники. На подвір'я в'їхала машина Енді. Я не змогла стримати зітхання полегшення, коли побачила свого хлопця, який впевнено виходить з авто. На ньому такий самий темно-синій костюм, як тоді в офісі, очі прикривають окуляри. Моє дихання почастішало, не можу стриматися. Біжу йому відкривати.

- Енді! - кричу, стоячи у дверному отворі, бо двоє громил, як і раніше, не дають мені зробити крок за поріг.

- Есмо, - обіймає мене, притискає до себе, цілує скроню, - я скучив. Ох, як же я сумував за тобою.

- І я по тобі, - притискаюся до широких грудей, мені стає спокійно.

Хм, магії немає, а відчуття такі самі. Я рада бути з Енді, мені з ним комфортно, на душі стало тепло, я дихаю рівніше, переживання змило хвилею. Мене захльостує щастя.

- Енді, ти не чуєш мої думки?

- Ні, Есмо. Ти щось мені хочеш повідомити?

- Нічого особливого, - знову кладу голову йому на груди. Ми стоїмо у вітальні, Дайна та Арджін делікатно пішли. Мені подобається просто ось так обійматися з Енді. Мій світ вирівнюється.

- Пробач мені, Енді. Я так боялася, що ти не прийдеш.

- Есмо, щоб ти мені не наговорила, я повернуся до тебе. Але ти мала рацію, у всьому права. Я поїхав, щоб вирішити деякі проблеми. Ці люди побудуть із нами до кінця дня.

- А ти?

Тільки не йди, Енді. Будь зі мною.

Я забуваю, що він не чує мої думки. Потрібно більше говорити сьогодні.

- Я не піду, - ніби мене почув. - Ти хочеш, щоб я залишився?