Читати книгу - "Під одним дахом з Рудою, Олександра Малінкова"

     Віка.

     Неймовірні відчуття. Зі мною таке вперше. Правда. Щоб так зносило дах. Пестить та цілує мене з такою ніжністю та жагою водночас. Не уявляю як увесь цей час була так далеко без нього: існувала, дихала… 

     Тільки б не відпускав. Ніколи.

     Ковзаю долонями під його светр, торкаючись оголеного тіла. Гарячий аж обпалює. Реагує одразу, до мурах по тілу. І його поцілунки стають ще більш вимогливими, розпалюючи в мені вогонь. Повільно знімає верх одягу, оголюючи свої: сильні руки, пружний прес. Збудження переважає збентеження та скромність, тому позбавляюся і свого светра теж. Спостерігаю за реакцією Богдана, як спалахують його очі. 

     Відриває мене від землі, підхоплюючи. Обвиваю руками його шию, щоб втриматися. 

     Тепло його шкіри обпалює. Навіть не встигаю моргнути, коли залишаюся без нічого, геть оголеною.

     Ще мить і він обережно кладе мене на ліжко…

     Богдан. 

- Люблю тебе! - Шепочу їй на вушко. 

    Зариваюся пальцями в руде волосся. Моя Віка, до безтями кохана, бажана, єдина дівчина у цьому світі.

- Попри все? - Запитує, вглядаючись в очі.

- Незважаючи ні на що! - Знову цілую. - Не відпущу більше ніколи від себе.

     Спираюся на лікті, щоб вона відчувала себе комфортно під вагою мого тіла.

    Вона вся напружилася у передчутті. Розвела ніжки. Торкаюся її там. Тремтить від збудження, кусаючи губи, хапає ротиком повітря, легенько стогне. Така піддатлива. Мої рухи стають все більш і більш настирливими. Звивається, гучно вигукуючи моє ім'я. Моє, бо зараз думає лише про мене, хоче лише мене, прагне бути зі мною.

    Розводжу її ніжки дужче, влаштовуючись між ними. Обережно проникаю й зупиняюся. 

- Я в тебе…? - Завмираю, не вірячи що це по справжньому, а не сон.

- Перший! - Продовжила за мене Віка й подалася вперед, звикаючи до нових відчуттів.

- Моя дівчинка! - Осипаю її обличчя сотнями легких поцілунків. - Лише моя! 

     Все що зараз відбувається - це щось неймовірне.  

- Люблю тебе! - Шепоче й блаженно заплющує очі. 

     Епілог.

    Тридцять років потому. 

    Богдан.

    Тримаю на руках свою маленьку руду онучку, заколисуючи.

- Діда! А казку? Без казки не засну… - Веридує моя непосидюча “руденька лисичка”.

- Казку? Ну що ж, казку так казку! - Погоджуюся тихенько щоб не розбудити кохану дружину, яка щойно заснула в сусідній кімнаті. Онучка, яку на вихідні лишили нам діти, неслухняна, активна, за нею око та око треба, от і втомилася.

- Жила була Руда принцеса!

- Як я? - Запитала онучка.

- Як ти! - Посміхнувся й погладив малечу ніжно по голівці. - І закохався в неї принц. 

- А принц хороший як ти? 

- Напевно! - Посміхаюся.

- Якось вони посварилися дуже і друг принцеси зачинив їх у одному замку…

- Доки не помиряться? 

- Так! - Яка ж в мене розумниця онучка. 

- А як ця казка називається? - Цікавиться малеча.

- Під одним дахом з Рудою! - Шепочу на вушко.

     Люблю цих “Руденьких” понад усе!

______________________

Дякую Вам любі чітачі, що увесь цей час спостерігали за цією історією, за витрачений час і кошти! Маю надію, що ця книжка подарувала Вам лише позитивні емоції і Ви й надалі лишитеся зі мною. Чистого та мирного неба нам. Зустрінемося зовсім скоро, але то буде вже зовсім інша історія ;-)

Кінець