Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

— А вона взагалі згадувала Дафілда, коли ти... е... смикала їй брови?

— Ні,— відповіла Бріоні,— але і не мала б, якщо він ото таке з нею робив, правда?

— Отже, наскільки ти пам’ятаєш, вона головно говорила про Дібі Макка?

— Ну... насправді про нього говорили головно ми з К’ярою.

— Але ти гадаєш, що вона чекала на зустріч з ним?

— Божечки, а як інакше?

— Скажи, а ти не бачила блакитного папірця з рукописним текстом, коли була у Лули в квартирі?

Бріоні знову струсила волосся на обличчя і розчесала його пальцями.

— Що? Ні-ні, я нічого такого не бачила. А що — там щось важливе?

— Не знаю,— відповів Страйк.— Але саме це намагаюся дізнатися.

— Ні, не бачила такого. Блакитний, кажеш? Ні.

— Ти взагалі бачила якісь папірці з її почерком?

— Ні, не пригадую жодних папірців,— вона знову струсила волосся на обличчя.— Ну, тобто, може, там щось таке десь і лежало, але я могла й не помітити.

У кімнаті було брудно. Можливо, Страйкові лише здалося, що обличчя Бріоні стало іншого кольору, але точно не здалося, що вона підняла ногу й оглянула підошву шкіряної балетки, шукаючи, що ж до неї не прилипло.

— Лулин водій, Кіран Коловас-Джонс...

— А, це отой курдупельок? Гарненький? — спитала Бріоні.— Ми її вічно дражнили на тему Кірана — він у неї був такий закоханий. Гадаю, нині ним іноді користується К’яра,— Бріоні тихенько й багатозначно розсміялася.— К’яра, вона така — має репутацію веселої дівчини. Не любити її неможливо, але...

— Коловас-Джонс каже, що Лула щось писала у той день на задньому сидінні — на блакитному папірці — після того, як поїхала від матері...

— А ти вже говорив з Лулиною матір’ю? Трохи дивна жінка.

— ...і я хотів би знати, що воно було таке.

Бріоні викинула недопалок у відчинені двері й нервово посовалася на місці.

— То могло бути що завгодно...— (Страйк почекав на неминуче припущення і не був розчарований).— Перелік покупок абощо.

— Так, могло; але, коли вже про це мова, то була передсмертна записка...

— Та ні, не записка! Ну, тобто це ж дурня — звідки би? Хто писатиме передсмертну записку аж настільки заздалегідь, а потім робитиме макіяж і піде танцювати? Це просто безглуздо!

— Мені теж здається, що це не схоже на правду, але добре було б дізнатися, що це було.

— Може, воно й не має стосунку до її смерті. То міг бути лист до Евана, де вона пише, як сильно він її довів.

— Не схоже, що вдень хтось її сильно доводив. Та й власне, навіщо писати листа, якщо вона мала його номер і повинна була з ним зустрітися ввечері?

— Не знаю,— нервово відповіла Бріоні.— Просто кажу, що то могло бути щось анітрохи не причетне до її смерті.

— Ти абсолютно певна, що не бачила того папірця?

— Так, абсолютно,— відповіла вона і цього разу вже помітно почервоніла.— Я туди прийшла робити свою справу, а не винюхувати, що де. Все спитав?

— Так, гадаю, про той день мені у тебе більше нічого спитати,— відповів Страйк,— але ти, можливо, зможеш мені допомогти в іншому. Ти знайома з Тенсі Бестиґі?

— Ні,— відповіла Бріоні.— Тільки з її сестрою Урсулою. Вона кілька разів наймала мене на великі вечірки. Жахлива жінка.

— В якому сенсі?

— Просто багата й розбещена... ну,— додала Бріоні, сіпнувши кутиком вуст,— не така багата, як хотіла би бути. Ті сестри Чиллінгем обидві вийшли за старих чоловіків з мішками грошей; мисливиці на багатство, обидві. Урсула собі думала, що зірвала джекпот, коли вийшла заміж за Кипріяна Мея, але не такі вже там гроші. Їй уже під сороківку; можливості не ті, що раніше. Гадаю, тому вона і не знайшла іншого чоловіка.

Відчувши, що її тон потребує пояснень, Бріоні провадила:

— Вибач, але вона звинуватила мене в тому, що я слухала її автовідповідач,— візажистка склала руки на грудях і люто зиркнула на Страйка.— Ну, тобто хай мені грець! Вона тицьнула мені свій мобільник, звеліла викликати таксі — і ні дякую тобі, ні будь ласка. Я дислексичка. Натиснула не ту клавішу, і привіт — ось вона вже кричить на мене як скажена.

— І чому вона так розсердилася?

— Гадаю, через те, що там чоловік — не її чоловік — казав, що лежить у готелі й фантазує, що відлизує їй,— прохолодно відповіла Бріоні.

— Отже, вона таки знайшла іншого? — спитав Страйк.

— Це не те,— відповіла Бріоні, а тоді поспішно додала: — Ну, тобто повідомлення було таке собі. Хай там що, мені треба повертатися, бо Ґі на стінку полізе.

Страйк відпустив її, а коли Бріоні пішла, списав нотатками ще два аркуші.

Бріоні Радфорд виявилася ненадійним свідком — легконавіюваним, лукавим,— але вона розповіла йому більше, ніж сама зрозуміла.

7

Зйомка тривала ще три години. Страйк чекав у саду, курив і пив воду з пляшки; спадав вечір. Час до часу він повертався до будівлі, щоб перевірити, як там справи,— а справи йшли повільно. Іноді він бачив або чув Соме — той, явно роздратований, гавкав накази фотографу чи котромусь із помічників у чорному, які одразу бігли до стійок з одягом. Нарешті майже о дев’ятій, коли Страйк поласував кількома шматками піци, замовленої похмурою, виснаженою асистенткою стиліста, зі сходів, де позувала К’яра Портер з двома своїми колегами, спустилася вона сама і приєдналася до Страйка у гримерній, де діловито прибирала Бріоні.

На К’ярі була цупка срібна міні-сукня, у якій вона позувала для останніх кадрів. Худюща, цибата, з молочно-білою шкірою і майже таким самим світлим волоссям, з дуже широко розставленими блакитними очима, вона витягнула безкінечні ноги, до яких срібними ремінцями були прив’язані туфлі на платформі, й закурила «мальборо лайт».

— Боже, не віриться, що ти — син Рокера! —