Читати книгу - "Кращий друг мого чоловіка, Тая Смоленська"

Я відкриваю рота, щоб відповісти уїдливо, але цієї миті дзвонить телефон.

Я дістаю з кишені мобільник, хмурюсь, тому що на екрані висвічується ім’я Олі. Не хочеться залишати цих двох наодинці, але доводиться.

— Перепрошую, — приймаю виклик, відійшовши на кілька кроків.

У слухавці лунає дитячий гучний плач та схвильований голос Олі.

— Максе, можеш приїхати за нами? В Іллі температура піднялася, я не знаю, що робити. Тут немає педіатра, а в батька спину схопило вчора, він не зможе нас до міста довезти. Я не знаю, що робити. Може, швидку викликати й нехай у місто відвезе? Але це довго буде, нас спочатку в район відправлять, а звідти вже, якщо щось серйозне, швидкою у місто… — чую її схлип і щось у серці обривається.

— Я вже їду.

Миттєво забуваю і про Алмазова, і про Віку.

Що могло за тиждень із сином статися? Застудився? Якась інфекція? А що як усе набагато серйозніше?

— Віка, — повертаюся до них, намагаючись вигадати відмовку, — мені терміново на роботу летіти треба, я викличу вам таксі. Вибач, що підвів, добре?

— Не треба таксі, — різко вимовляє Руслан. Я на нього кидаю застережливий погляд. — Я відвезу дівчат, все одно по дорозі.

Я дивлюся на нього із сумнівом, потім переводжу погляд на Віку. Їй, здається, не подобається ця ідея теж.

— Таксі? — уточнюю в неї.

— Угу, тільки я сама викличу. Їдь.

Усе ж таки між цими двома точно щось відбувається і Віка намагається приховати це від мене. Тримається, намагається не показувати емоції, але я бачу все з її очей.

— Добре, до зустрічі тоді, — вимовляю, сам розриваюся між бажанням почекати з Вікою таксі й переконатися, що вони з Алісою сядуть у машину, і тим, щоб чкурнути до Олі просто зараз.

Прямую до своєї машини, залишаючи позаду жінку, у яку стільки років закоханий був, і дитину, яку як свою виховував. З кожним кроком відчуття, що віддаляюсь від неї у всіх сенсах усе далі й далі.

Цього разу остаточно й назавжди. Зробивши свій вибір на користь сина та Ольги.

Перед тим, як стартонути, помічаю в дзеркало заднього виду, що Віка з Алісою йдуть за Алмазовим і сідають у його машину. Цієї миті розумію, що це точно кінець. Віка не моя жінка й ніколи нею не була. У неї своє життя й настане той день, коли вона закохається в іншого й вийде за нього заміж. А я відійду на другий план. Завжди залишуся найкращим другом.

Востаннє кидаю погляд на чорний позашляховик і зриваюся з місця. Мчу в бік виїзду з міста, кілька разів жорстко порушивши правила дорожнього руху.

Пишу повідомлення Олі, що вже в дорозі. Прошу її тримати мене в курсі. Поки їду, накручую себе до межі. Трасою лечу по лівій смузі, втиснувши педаль газу в підлогу. Нарешті показується дороговказ із назвою села, де живуть батьки Олі.

Зупиняюся на заїзді та вискакую з машини. У двері не стукаю, відчиняю й одразу ж чую, як плаче син.

— Оль! — кличу її.

Дівчина відразу ж з’являється в коридорі з дитиною в руках. На очах сльози, стривожена та злякана.

— Ми вже готові, — повідомляє і поряд із нею її мати з’являється з невеликою дорожньою сумкою.

Вітаємось і відразу до машини прямуємо.

— Не хвилюйся, Оль, впевнений, це несерйозно, зараз швидко до міста домчимо, — намагаюся її заспокоїти, а сам ні чорта не спокійний. Серце розривається в грудях від того, що щось не так із моїм сином, і від вигляду заплаканої Олі. — Чорт, дитяче автокрісло забув, — відчинивши задні дверцята, розумію я. Зняв перед тим, як за Вікою їхати.

— Нічого, я з Іллюшею ззаду сяду.

Я закидаю сумку в багажник, в цей час Оля із сином на руках влаштовується на задньому сидінні й прощається зі схвильованою матір’ю. Сідаю за кермо і зриваюся з місця, а потім одразу ж скидаю швидкість.

Я зараз відповідаю не тільки за себе. Тому намагаюся їхати обережно, уважно за дорогою стежу. У дзеркало заднього виду поглядаю на Олю. Малий плаче, не зупиняючись, вона все ніяк його заспокоїти не може. Нарешті, коли вкотре засовує соску йому в рот, він трохи затихає.

А я дивлюся на них і згадую, як хворіла Аліска. А я посеред ночі летів до них, щоб до лікарні відвезти чи ліки купити. І раптом розумію, що стільки років зневажав батька Аліски, який кинув їх і жодного разу дитиною не цікавився, а сам мало на такого ж мудака не перетворився.

Обіцяю собі, що з цієї миті стану найкращим батьком для Іллюшки. А ще нізащо й ніколи не зроблю боляче Олі. Адже вона така тендітна й безпорадна. Їй, крім мене, нема на кого сподіватися. Вона сина мені народила, стільки через мене пройшла, я просто зобов’язаний піклуватися про неї та оберігати.