Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

На вулиці холодно, падає сніг. Добре, хоч ліхтарі працюють. Порившись у кишенях, зрозуміла, що десь загубила гроші. Може повернутися назад, поговорити з Русланою? Та хто мене в такому вигляді пустить назад?! Та й не хочеться перетинатися з кимось із тої божевільної зграї. Мобільний телефон лишився дома на зарядці, я навіть про це не догадалася подбати.

Від холоду не відчуваю пальців, навіть сховавши руки в кишенях пальці оніміли від холоду. Порваний капюшон якось пристосувала, щоб сніг на голову не падав, але це не особливо помогло. Дорогу я не дуже пам'ятаю, тож просто намагаюся триматися головної вулиці та не заходити в провулки. Цікаво, котра година? Людей на вулицях майже нема, та й у будинках не скрізь горить світло. Всі мої думки зайняло бажання скоріше добратись додому, прийняти гарячу ванну, і залізши під теплу ковдру удати, що цей жахливий день взагалі не починався.

Якимось чином, я настільки заблукала, що дійшла до глухого кута. Вулиця різко закінчилась великими кованими воротами. Не розумію, коли я пішла не туди? Розвернувшись, спробувала розгледіти хоч якийсь орієнтир. Зовсім недалеко, щось скрипнуло. Від переляку я підскочила. Мій погляд упав на вкриту білим снігом землю. Там щось блиснуло у світлі вуличного ліхтаря. Нагнувшись, я дістала зі снігу рваний золотий ланцюжок, з нього щось звисало. Злегка торкнувшись його пальцями, я зрозуміла, що це маленький ангел. Звідки він тут? Хтось загубив? Подивилася на землю і зрозуміла, що сніг у тому місці, де я знайшла його, не такий щільний, як зовсім поруч. Наче хтось волочив по землі щось велике. Забувши, що хочу додому, пішла по сліду. Він вів у провулок, який не помітила раніше. Зайшла туди, там дуже темно, схоже на внутрішній дворик житлового будинку. Звідти крізь невелику арку виднівся вихід на іншу вулицю, освітлену ліхтарями. Хоч виберуся на світло, а то тут страшнувато. Мені весь час здається, що хтось мене переслідує, параноя почалася, напевно. Швидким кроком вийшла на світло і зупинилася, мало не перечепившись об великий поліетиленовий пакет. Напівпрозорий, він лежав великим згортком посередині провулка.

Раніше я не страждала цікавістю, але цього разу простягнула руку і зірвала трохи поліетилен. Першим, що я побачила, було довге, світле жіноче волосся. Потім уже злегка синюватого кольору обличчя і відкриті очі, налиті кров'ю. На посинілій щоці був довгий поріз, настільки глибокий, що було видно зуби і язик.

Затиснула рот рукою чи то щоб не закричати, чи тому, що мене знудило. Перед очима з'явилися темні крапки.

Ця дівчина мертва! Вона мертва! Це не фільм або розіграш, вона по-справжньому мертва! Мене затрясло, подивилася на свої руки, щоб у цьому переконатися. У руці все ще був ланцюжок із підвіскою, який тепер здавався дуже знайомим.

Невже це та сама Ніна Новікова? Обличчя в пакеті понівечене, а я не можу згадати її обличчя на плакаті, щоб сказати точно. І що ж мені, чорт забирай, робити?! Знову перевірила кишені, мобільний телефон я взагалі не взяла! Потрібно покликати на допомогу! Потрібно викликати міліцію!

Розвернулася і замість того щоб бігти, застигла на місці. Чому я не подумала про це раніше?! Чому навіть не озирнулася на всі боки. Якщо я знайшла її тут, чому не подумала, що її вбивця теж може бути поруч? Зізнайся, Дарина Люта, ти повна дурепа і невдаха. Тож, якщо цей вовк зараз перегризе тобі горло, ти цілком на це заслуговуєш.