Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

Я безпорадно дивлюся на економку, не знаючи, як чіткіше пояснити власні почуття.

― О, знайоме відчуття, — усміхається жінка. ― Я теж до останнього не вірила, що заміж виходжу. Поки клятви перед вівтарем не сказала. Це нормально. А як тільки побачиш Тео, і вся невпевненість зникне.

Жінка знову починає витирати хустинкою сльози щастя, а я дивлюся у вікно і помічаю, що ми вже під'їжджаємо до храму.

На сходах церкви Теодор неспокійно переминається з ноги на ногу. Я вперше бачу його у святковому одязі. Чорний костюм, біла сорочка, начищені чоботи. Він настільки приголомшливо красивий, а ще мило невпевнений та схвильований, що моє серце замирає від захвату. По обидва боки від нього стоять хлопчики, одягнені в точні копії татового вбрання. Мої чоловіки, усі троє мої.

Все всередині наповнюється любов’ю і ніжністю, а дурну тривогу знімає, наче рукою. Зої мала рацію. Ось він, мій наречений, мій чоловік, мій єдиний. Мої діти. Моя сім’я.

Екіпаж зупиняється. Я рішуче відчиняю двері й виходжу назустріч своєму щастю, своїй долі.

Ріган, який виконує роль дружби, підходить до мене і простягає руку, щоб провести мене до нареченого. Але зараз я не бачу нічого й нікого перед собою, крім мого дорогого Тео. Захоплення в очах, любов і ніжність. Єдине, що зараз має значення.

Коли його пальці стискаються навколо моєї долоні, ніби електричний струм проходить шкірою і завмирає десь у грудях з легким лоскотом.

― Ти приголомшливо красива, — шепочуть його вуста, майже торкаючись чутливої ​​шкіри біля вуха. ― Я так скучив за тобою, Женя.

Мої щоки червоніють, і я, сором’язливо опускаю вії, але все ж знаходжу в собі сміливість прошепотіти у відповідь.

― Я теж за тобою страшенно скучила.

― Мені здається, що я більше, ― хитає головою мій майбутній чоловік і дивиться на мене таким поглядом, що я ще більше червонію, хоча, здавалося б, нікуди.

― Я люблю тебе, ― раптом я підіймаю голову і тихо кажу. Чомусь в цей момент мені здається дуже важливим сказати йому ці слова. Перед тим, як переступити поріг храму, прийняти шлюбні обітниці.

— А я тебе, — Теодор, не стримавшись, легенько цілує мене в губи. 

А наступної секунди гуркіт коліс наповнює невеличку площу біля церкви. Ще одна карета влітає на подвір’я та різко спиняється біля весільної. Її темні лискучі боки не мають жодного герба, а невеличке віконце щільно закрите шторкою. 

Лакей спритно зіскакує з зап’яток та відчиняє двері. І з карети вистрибує високий, одягнений у все чорне незнайомець. Він швидким наміченим оком окидає нас, примушуючи завмерти наче статуї. Тео неусвідомленим жестом стає поперед мене, заштовхуючи за спину. 

Гучний крик, як гострий ніж, розсікає тишу.

— Іменем короля! Зупиніть весілля! Лорде Емерей, вас звинувачують у викраденні леді Еванжеліни Хендрік, уродженої Реглан. І за королівським наказом мені доручено добровільно або примусово доставити вищезгадану леді у королівську лікарню на прохання її офіційних опікунів, лерда Лейтона та леді Даніелли Гленвіль.