Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

Я не відразу розумію, що тут робить цей представницький пан. Про яку таку лікарню він говорить. І чому моїми опікунами раптом виявилися Лейтон і Даніелла.

— Тео? — гукаю нареченого. Але вся його увага прикута до озброєних стражників, які стоять за спиною незнайомця.

— Крев, ти щось плутаєш, — хитає головою, міцно стиснувши мою руку. — Лейтон офіційно відмовився від опікунства на мою користь. У мене навіть є документи, правда в Айвернесі. До того ж Еванжеліна цілком розумна повнолітня особа, яка сама за себе відповідає. Лікар Куїнкей це підтвердив відповідною випискою з лікарні. Ми закону не порушуємо.

Чоловік навпроти похмурнішає, переглядається з вартовими.

— Теодор, — опускає зброю. — Я тобі вірю. Але Лейтон подав скаргу королю, що ти погрозами та шантажем у нього отримав відмову. Куїнкей підтвердив і зазначив, що леді Еванжеліна страждає на глибокий психологічний розлад і повністю неосудна.

Від несправедливих звинувачень у грудях здіймається обурення. А ще стає до болю прикро. Що про мене подумають люди, які стали моїми друзями, які мене підтримували та допомагали? Я відчуваю, як жар сорому заливає щоки

— Його величність Яків вирішив розібратися, — поміж там продовжує Крев. — Він пам'ятає твої нагороди перед короною, але на першому місці інтереси дівчини. Ми маємо її забрати до з'ясування обставин.

Поруч здавлено охає Ліна, Зої хапається за серце, а Ріган, ніби ненароком стає з іншого боку від мене. Приголомшено кліпаю очима, переварюючи інформацію.

Які ж гади родичі Еви. І якщо вона відчувала до сестри якісь теплі споріднені почуття, то у мене вони відсутні геть-чисто.

— Я особисто обстежив Еву, — подає голос доктор Ешлі. — Немає в неї жодного розладу.

З подякою дивлюся на свого нового захисника.

— Док, ось особисто і засвідчиш це його величності, — розводить руками Крев, мабуть, з ним він так само близько знайомий, як і з Теодором. — Моя справа маленька — доставити дівчину туди, де їй потрібно бути.

Я вже відкриваю рота, щоб заперечити, але Теодор легенько стискає мою долоню, просячи помовчати. Кидаю на нього обережний погляд і помічаю легкий кивок, що підтверджує мій здогад. Гаразд, помовчимо.

— Крев, ти ж розумієш, що вона нікуди не поїде, — з натиском вимовляє.

Тільки зараз дозволивши собі озирнутися, з подивом розумію, що більшість гостей і вуличних роззяв розступилися, поспішивши забратися подалі. Дітей із подачі Зої забрала Ілін, сховавшись у приміщенні церкви. На сходах залишилися тільки я, Теодор, Ріган та Ліна разом із економкою.

— Тео, будь розсудливий. Ми забираємо Еванжеліну не довше, ніж на кілька днів. Поки ти подаси прохання королю, — умовляє Крев. — Ти ж знаєш Якова, він швидко в усьому розбереться. Дівчині нічого не загрожує.

Нервово ковтаю, згадуючи стіни лікарні, фанатичний блиск в очах лікаря Куїнкея, і невиразну тривогу, яка на задвірках свідомості криком кричить, що живою та здоровою я звідти не вийду. Інакше, навіщо Лейтону, якому донедавна було начхати на сестру власної дружини, тепер вимагати мене назад? Підозри про те, що він щось пронюхав про камінь Міана, надто очевидні.

Злякано дивлюся на зблідле обличчя Емерея, на його щільно стислі губи, і на мить мені здається, що він мене віддасть, відправить з цим грізними воїнами, адже, все, що від мене вимагалося, я виконала.

Серце стискається в тривозі, я притискаю долоню до грудей, прямо до того місця, де воно злякано б'ється під тонкою шкірою, прикритою білосніжним атласом весільного вбрання. Ні, мій Тео не такий, не може він так вчинити. Він любить мене. А ще він, як і я здогадується, навіщо я потрібна Лейтону.

— Ні, Крев, вона залишиться, — твердо промовляє граф. — Ти навіть не уявляєш, про що просиш. Те, що видно на поверхні, лише вершина айсберга. Я достатньо розсудливий, і моя розсудливість підказує мені захищати свою сім'ю.

— Підеш проти волі короля?

— З Яковом я якось розберуся. А сім'я це те, що не зраджують.

Два стражники, що стоять з обох боків від Крева, як підкошені падають на землю. Їхні ноги міцно сплутані зеленими лозами. Я вже бачила ці лози. Там, на узліссі перед древнім храмом драодів. Ще двоє кидаються до нас, оголюючи зброю.

Я мимоволі скидаю долоні в звичному вже жесті і з похмурим задоволенням відчуваю мурашки, що біжать по пальцях. Думаю цих двох я цілком можу сповільнити, потрібно тільки, щоб вони ближче підібралися. Адже я досі не знаю, який радіус дії моїх здібностей. Ось-ось, ще зовсім трохи і я зможу, я їх дістану. Сверблячка в долонях стає нестерпною, я вже відчуваю свою силу і почуттям полегшення, звільняю дар. Але... нічого не відбувається. Зовсім…

Глухе розчарування та здивування проступає на моєму обличчі. А навперейми стражникам кидаються Теодор і Ріган. Цілком беззбройні.

Ні, я точно не можу допустити, щоби хтось із них постраждав! Але чоловіки і не думають жертвувати. Вони діють настільки синхронно, наче брати-близнюки і спритно обеззброюють двох стражників, які, лежачи на землі, з подивом дивляться на своїх супротивників. Але якби все було так просто.

Підмога не змушує себе довго чекати, і через кілька секунд стоячи спиною до спини, Ріган і Тео опиняються в оточенні четвірки воїнів.

— Чи не надто багато вартових для транспортування однієї маленької дівчини, а Крев? — Знущально підіймає брови Теодор.

— Знаючи тебе, не надто, — похмуро відповідає.

Дивитися на цю м'ясорубку вище за мої сили.

— Ні, зупиніться, — кричу. — Не чіпайте його. Їх… Я піду…

Мій голос надто голосно звучить у тиші, і я бачу як після моїх слів здригається Теодор.

— Зої, забери звідси Еванжеліну, — уривчасто гарчить, навіть не глянувши на мене. Зої та Ліна хапають мене за руки.

Я вриваюсь, плачу, кричу, але вони міцно тримають, не припиняючи спроб завести мене до храму. Стражники, що оточили чоловіків, кидаються в атаку.

Це тільки у фільмах нападають поодинці, насправді все відбувається саме так. Нечесно, некрасиво, неблагородно. А лежачих не просто не б'ють, їх добивають.