Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

— У певний спосіб. Вона дала мені почитати свій щоденник.

— Її… щоденник? — Він кілька разів кліпнув, наче не міг обробити інформацію. — Я не знав, що Алісія вела щоденник.

— А вона вела. Вона детально описала ваші кілька остан­ніх зустрічей.

Більше я нічого не сказав. У цьому не було потреби. Зависла важка пауза. Жан-Фелікс мовчав.

— Я буду на зв’язку, — промовив я і, посміхнувшись, пішов геть.

Вийшовши на Сохо-стрит, я відчував себе трохи винним, що так розтривожив Жана-Фелікса. Але я зробив це на­вмисно, бо хотів побачити, який ефект матиме моя провокація, як він реагуватиме, що робитиме.

Тепер мені лишалося зачекати й побачити результат.

Прогулюючись по Сохо, я зателефонував двоюрідному брату Алісії, Полу Роузу, щоб сповістити, що їду до нього. Я не хотів з’являтися в будинку без попередження і отримати такий прийом, як минулого разу. Рана в мене на голові досі повністю не загоїлася.

Я притис мобільний вухом до плеча і запалив сигарету. Я навіть не встиг затягнутися, коли після першого гудка відповіли. Я сподівався, що це буде Пол, а не Лідія, і мені пощастило.

— Алло?

— Поле, це Тео Фабер.

— О, привіт, друже. Вибач, що говорю пошепки, — промовив він. — Мама дрімає, і я не хочу її турбувати. Як твоя голова?

— Значно краще, дякую.

— Чудово, чудово. Чим можу допомогти?

— Знаєш, — сказав я, — я тут дізнався нову інформацію щодо Алісії… Хотів з тобою про це поговорити.

— Яку саме інформацію?

Я розповів йому, що Алісія дала мені почитати свій щоденник.

— Щоденник? Я не знав, що вона вела його. І що в ньому написано?

— Простіше буде поговорити особисто. Ти сьогодні вільний?

Пол завагався.

— Краще тобі не заходити до будинку. Мама не… ну, її не дуже потішив твій минулий візит.

— Так, я розумію.

— Наприкінці дороги, біля кільцевого перехрестя, є паб. «Білий ведмідь»…

— Так, я пам’ятаю його, — запевнив я. — Чудова ідея. О котрій зустрінемося?

— Близько п’ятої? Я зможу на деякий час вийти з дому.

Я почув, як на задньому фоні кричить Лідія. Вочевидь, вона прокинулася.

— Мушу йти, — сказав Пол. — Побачимося пізніше, — і поклав слухавку.

За кілька годин я вже їхав до Кембриджа. У потязі вирішив зробити ще один дзвінок — до Макса Беренсона. Перед тим як зателефонувати, я замислився. Він уже одного разу скаржився Діомеду, тому навряд чи буде задоволений, почувши мене знову. Але нині я розумів, що не маю вибору.

На дзвінок відповіла Таня. Цього разу її застуджений голос звучав краще, але я відчув напругу, коли вона зрозуміла, хто саме телефонує.

— Не думаю, що… тобто Макс зайнятий. У нього весь день розписаний на зустрічі.

— Я передзвоню.

— Не впевнена, що це гарна думка. Я…

Я почув, що на задньому фоні Макс щось каже, і Таня відповіла:

— Я не казатиму цього, Максе.

Макс вихопив телефон і прогарчав мені:

— Я наказав Тані, щоб вона послала тебе під три чорти.

— О.

— Тобі ще вистачає нахабства знову сюди телефонувати! Я ж уже скаржився професору Діомеду.

— Так, я в курсі. Втім, з’явилася нова інформація, і вона стосується безпосередньо тебе, тож мені нічого не лишалось, як зв’язатися з тобою.

— Яка інформація?

— Щоденник, який Алісія вела кілька тижнів до вбивства.

З тамтого боку запала тиша. Я зачекав і продовжив:

— Алісія детально описала дещо про тебе, Максе. За її словами, ти мав до неї романтичні почуття. Я хотів дізнатися, чи…

Я почув звук кнопки, коли він поклав слухавку. Поки що все гаразд. Макс схопив наживку, і тепер належить зачекати, як він відреагує.