Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 83 84 85 ... 100
Перейти на сторінку:
заклять? — звернулася Ґрейс до Меллорін.

Меллорін глянула на неї слабким, виснаженим поглядом.

Доктор Батіст подивився на мене:

— Ти заговорюєш звірів. Ти повинна піти першою. Вони не чіпатимуть тебе.

— Ви не можете цього знати, — сказала я.

— Ми всі тут через тебе, — сказав він. — Я б сказав, що ти заборгувала нам.

Меллорін із Ґрейс глянули на мене. Він мав рацію. Всі тут чимось пожертвували, крім мене. Меллорін була бліда, як привид. Ґрейс ризикувала своїм життям. Доктор Батіст стікав кров’ю і, ймовірно, втратив роботу. Чим пожертвувала я?

— Гаразд, — сказала я.

Я ступила в кімнату сама, тоді як Меллорін, Ґрейс та доктор Батіст спостерігали з безпечної дверної пройми лаза­рету. Якщо щось вискочить із темряви, вони встигнуть ­пірнути за двері й зачинити їх. Ці двері протримаються якийсь час. Але я була зовсім незахищена, і мені не було куди втікати.

Величезне приміщення поглинало звук моїх кроків. Світ ніби зменшився до кількох кольорів і текстур. Переді мною червоний і зловісний тунель. Блідо-сіра підлога відбиває біле світло вгорі. І темрява, що була живою. Вона рухалася, як рухається каламутна вода, я помітила це краєм ока. Вона дихала. З неї доносилися звуки, які могли бути реальними, а можливо, що й уявними.

На півдорозі я озирнулася. Ґрейс, Меллорін та доктор Батіст спостерігали з-за дверей, які, здавалося, були дуже далеко. Цей факт заспокоював мене, бо мене ще досі не з’їли. Водночас я почувалася астронавтом, що висить у космосі на самому кінці припону, або, можливо, навіть без нього.

— Здається, шлях безпечний, — сказала я в порожнечу між нами.

Вони повільно ввійшли у приміщення — спочатку Меллорін, потім Ґрейс і, нарешті, доктор Батіст. Вони ступали обережними кроками, ніби під бетоном були міни, а коли підійшли достатньо близько, то нараз я побачила, як вони водномить змінилися на лиці — їхні погляди втупилися в одну й ту саму точку вдалині за моїми плечима. Я повільно обернулася.

По тунелю, похитуючись на громіздких ногах, до нас ­наближалася тінь. Біля входу в тунель вона зупинилася, пере­городивши нам шлях своєю масою. У темряві блиснула ­пара чорних очей-намистинок. З темряви виринули дві масивні руки, стиснулися в кулаки і вдарили одна в одну настільки сильно, що з кам’яних щиколоток полетіли­ іскри.

— Коли я дам команду, ми всі розбіжимося в різних напрямках, — сказала Ґрейс, знизивши голос. — Спробуємо заплутати його.

— А якщо він не зрушить з місця? — запитав доктор Батіст. — Він загородив єдиний вихід. Якщо ми розбіжимося, він зможе по одному перебити нас. Треба бігти назад до лазарету, а там зачинити двері, забарикадувати їх і спробувати знайти щось, чим можна з ним боротися.

— Я не можу бігти, — сказала Меллорін.

На це ніхто нічого не відповів.

Велетень знову стукнув кулаками. Тріск його щиколоток відлунював у моїх кістках. Його обличчя скривилося в кам’яну гримасу, оголивши ряд кривих жовтих зубів. З його ­пащі доносився шиплячий, скреготливий звук тертя каменю об камінь.

Доктор Батіст був першим, хто напудився.

— Ні, — промовив він, — тільки не це. — Після цих слів він підскочив і почав утікати в бік лазарета.

Я очікувала, що велетень кинеться в атаку, але він цього не зробив. Навпаки, здавалося, що він зачаївся прямо там, де і стояв. Мені здалося, що я побачила тривожний вираз на його морді.

— Дівчата?

Голос доктора Батіста пролунав за кілька кроків від нас. Він звучав стурбовано. Проте я не хотіла відводити очей від велетня, та й інші теж.

— ДІВЧАТА?

За нами почулося сердите пирхання чогось масивного.

Я обернулася й побачила довгий, товстий спис, укритий чорними шипами, що ліниво наближався до доктора Батіста на чотирьох міцних ногах. Пара темних очей зустрілися з мої­ми і втупилися в них.

— Так це… — промовила Меллорін, і її голос пом’якшав від захвату.

— Так, — відповіла я. — Це він.

Єдиноріг упевнено насувався на нас, позбавляючи будь-якої надії на втечу до лазарета. На ньому з’явилися нові рани: порізи, подряпини, укуси та розірване вухо. І він ніс нову втому, як солдат, що йде з поля бою.

Він міг убити нас усіх чотирьох одним помахом свого крученого рога. Здавалося, ніби він уже виконав частину своїх убивств — із колючих кінчиків скрапувала свіжа кров.

Єдиноріг змусив доктора Батіста відступити назад, і тільки тоді він зупинився. Єдиноріг ще якусь мить дивився на мене, а потім підвів свої нестаріючі очі на велетня. Він заревів і закинув свою голову вгору, розлючено розмахуючи по колу рогом.

У відповідь на це велетень затупотів ногами, від чого бетон почав тріскатися під ним. Потім він розправив свої згорб­лені плечі, відкрив пащу й видав скреготливе шипіння.

Єдиноріг проклав собі шлях поміж нами, порозсувавши убік, щоби звільнити місце для своєї масивної туші. Він знову опустив свій ріг і зробив декілька цілеспрямованих, безстрашних кроків у бік тунелю.

При цьому розлючений велетень почав тупотіти, ревучи і трощачи бетон під ногами так, що здійнявся легкий туманець. Він жодного разу не відвів своїх крихітних чорних оченят від єдинорога.

Єдиноріг зробив ще один крок у бік тунелю, а потім зупинився та вдарив важким копитом по землі. Він схилив свою голову так, що його ріг зашкрябав по землі, викресаючи блідо-блакитні іскри. Після цього вперто загурчав та випростався на весь зріст.

На мить велетень знерухомів, як скеля, а тоді загарчав во­станнє, розвернувся, з гуркотом вискочив із тунелю і зник з очей.

Єдиноріг залишався ще якийсь час на тому ж місці, де він і стояв, спостерігаючи за втечею велетня. Коли той зник, він знову поглянув на мене, знову тупнув копитом і потрюхикав до тунелю. Його хода була втомленою і викличною.

Ніхто не вимовив навіть слова. Якусь мить усі стояли нерухомо. Нарешті ми пішли за ним — через приміщення, вгору по червоному тунелю, аж поки вийшли в ніч через двері, що були вирвані й вибиті голими руками, значно міцнішими й дивнішими за наші.

Особняк Гораціо палав. Точніше, та його частина, що поруч із ліфтом. З кількох вікон виривалися клуби диму. Пожежна сигналізація верещала, наче розлючена калліопа, але, здавалося, що ніхто не вживав жодних заходів.

Ймовірно, тому, що були речі важливіші.

Вантажівки були розбиті й опустошені. Їхні лобові вікна вкрилися павутиною від сильних ударів. Одна кабіна була перевернута набік. Причепи розірвані, а їхній вміст розкиданий повсюди. Я побачила кількох охоронців і робітників, що сновигали територією, беззбройні, ошеле­шені й закривавлені. Де-не-де люди надавали допомогу пораненим. Здавалося, що

1 ... 83 84 85 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"