Читати книгу - "Леді Африка"

class="p1">— Моя мати читає кожне слово у світській хроніці, Берил. Я помру, якщо до неї дійде хоч якийсь натяк на скандал. Ти знаєш, як із нею важко.

— Чому ти так намагаєшся їй догодити?

— А навіщо навмисно давати привід чуткам і домислам?

Він щосили прикусив нижню губу, як робив завжди, коли сердився.

— Гадаю, ми маємо повернутися до Англії і залишатися там до народження дитини, — провадив він. — Там буде безпечніше з багатьох причин.

— Навіщо їхати так далеко? — наїжачилась я. — Що я там робитиму?

— Для початку, дбатимеш про себе. Будеш моєю дружиною.

— Ти сумніваєшся, чи любов до тебе в мене на першому місці?

— Гадаю, тобі не байдуже... настільки, наскільки для тебе це можливо. Але інколи мені здається, що ти досі чекаєш на Фінча Гаттона.

— Деніса? До чого він зараз?

— Не знаю. Але мені дедалі більше здається, що останнім часом ти зі мною не дуже чесна, — він пильно глянув на мене. — Це так, Берил?

— Звісно ж, ні, — твердо відповіла я.

Але пізніше, коли я намагалася заснути, мене опанувало відчуття провини. Я точно не брехала Менсфілду, але я справді фліртувала з принцами. Так сталося, що не могла нічого із собою вдіяти. Мені було приємно усміхатися Гаррі та бачити, як він усміхається мені. Мене тішила можливість іти поряд із Девідом і знати, що він дивиться саме на мене. Було в цьому щось дитяче й жалюгідне, але в ті миті я знову почувалася вільною і привабливою, ніби досі могла чимось у цьому світі керувати.

Я запитувала в себе: як сталося, що ми з Менсфілдом так швидко зайшли в глухий кут? Ми непогано починали: прагнули стати вірними союзниками та друзями. Усе не було ідеальним, але зараз ця вагітність розкидала нас по різних кутках. Мені зовсім не хотілося їхати до Англії заради його спокою, але який вибір я мала? Якщо ми зараз розійдемося, я залишуся з дитиною сама. І найімовірніше — втрачу ферму... а про це не могло бути й мови. Подобалося мені це чи ні, я мала підкоритися.

52

ень від’їзду на сафарі було вже призначено, й Карен за підтримки Деніса давала королівський обід — поза сумнівом, це була його поступка заради миру. Вона не могла піти до Будинку уряду через соціальний протокол, але принци цілком могли прийти до неї. Зі свого боку вона зробила цей обід гідним їхньої уваги — їжа була незрівнянною, з безліччю різних страв і маленьких делікатесів. Там була варена в шампанському шинка з крихітними, мов коштовні камінчики, суницями й тістечка з пухкими зернами граната, грибний пиріг із трюфелями та вершками. Коли кухар Карен, Каманте, ніс десерт — пишну, ідеально запечену ромову бабу, я думала, що він лусне від гордощів.

Я також уважно спостерігала за Карен, упевнена, що вона вважає цей вечір одним із найчудовіших у своєму житті, але під пудрою та смоляно-чорними тінями для повік її очі залишалися змученими й зболеними. План сафарі дороблявся, і тепер, як права рука Деніса, туди їхав також і Блікс. Одне сафарі перетворилося на кілька — воно починалося з вилазки до Уґанди й переходило в подальші поїздки до Танґаньїки. Запросили поїхати з принцами й Кокі — як дружину Блікса, а також як господиню, яка наприкінці дня перевірятиме, чи достатньо гаряча вода для ванн, чи вдосталь джину прописав доктор Тарві. Карен залишили вдома, і це, як я згодом дізналася, її дуже розлютило.

Кульмінацією вечора став кікуйський танець нґома — наймасовіший з усіх, які мені будь-коли доводилося бачити. З усієї околиці зібралися кілька тисяч танцюристів, старійшини різних племен об’єднали свої сили та створили для принців незабутнє видовище. Язики центрального вогнища рвалися до неба. Кілька менших багать оточували його, мов яскраві шпиці навколо блискучої маточини вогняного колеса. Звуки барабанів здіймалися та опускалися хвилями, тимчасом як жінки й чоловіки металися в запальному ритмі надто стародавнього й складного для розуміння танцю.

Я спостерігала за цим, згадуючи нґома зі свого дитинства, коли ми з Кібії втікали з дому та просиджували до світанку, вражені й збентежені вибухами почуттів, які збуджували в нас танцюристи; назвати цього ми ще не вміли. Звідтоді я багато разів змінювалася — скидала шкіру й відрощувала наново знову та знову. І якщо я поки могла впізнати Лаквет, якби вона раптом вийшла з тіні та стала біля багаття, то чи впізнала б вона мене?

На веранді Карен висіли два засвічені маяки — корабельні ліхтарі, колись привезені нею з Данії для Берклі й повернуті їй по його смерті. Деніс стояв під одним із них та віддаля спостерігав за нґома, спираючись на одну ногу й прихиляючись плечем до синього кам’яного стовпа. Менсфілд був поряд з іншим ліхтарем — вони стали обабіч входу так симетрично, мовби мали відчиняти двері у два різні світи. Мене мучила думка, що доля могла скласти все інакше. За якихось інших обставин Деніс міг стати моїм чоловіком, і ця дитина була б його. Тоді б я все сприймала теж інакше — була б щаслива та з радістю дивилася в майбутнє замість того, щоб його боятися й жити з цим гнітючим відчуттям. Але все сталось як сталось. Боже мій, навіть якби я досі чекала на любов Деніса й на те, що він піде від Карен заради мене, що б це змінило? Це в будь-якому разі неможливо.

Я відвернула погляд від своїх чоловіків до вогню, туди, де грали й переливалися, злітаючи в небо, мідні, золоті, сині й білі язики полум’я; іскри поринали в пітьму й дощем обсипалися вниз, мов зоряний попіл.

Кілька днів по тому, після роботи, я постукала в двері хатини Рути й Кімару. На їхній кухні пахло спеціями та тушкованим м’ясом. Азісу зараз було чотири роки, і він успадкував велику батьківську квадратну потилицю й незрушну впевненість у собі. Йому подобалося підстрибувати на земляній долівці біля столу якомога вище, й це так нагадувало Кібії, що в мене завмирало серце.

— Він буде чудовим мораном, хіба ні? — запитала Кімару.

— Неперевершеним, — погодилась я і потім зрештою зізналася Руті, що скоро в мене теж буде дитина.

— Так, Беру, — легко мовив він.

Звичайно ж, він уже знав. Було смішно думати, що ніхто не здогадується.