Читати книгу - "Талісман обраної, Ася Чирокбей"

Світло тьмяніло, дія зілля закінчувалася. Я присіла на кам'яну підлогу в кутку і пошкодувала, що тут немає зручної купи соломи, як у моїй комірчині. Це приміщення не використовували для утримання ув'язнених. Принаймні, завдяки теплому селянському одягу холод не пробирав до кісток. Отже, що ми маємо. Молоду дівчину, яка самотньо сидить у незнайомому підземеллі, повному ворогів.

У моїй комірчині, їжу мені приносили раз на добу. Я практично не доторкалася до неї, пам'ятаючи про нехорошу звичку місцевих підмішувати наркотики. З'їдала стільки, скільки було необхідно, щоб зберегти сили. Охоронець приходив опівдні, і це означало, що в мене в запасі є залишок ночі і ще півдня, перш ніж мою втечу виявлять. Я перебувала в повній темряві, тут не було вікон. Усе, що в мене було - це ключ, який я розумно сховала в кишеню на поясі.

Як не дивно, страху в мене не було. Я не вірила, що жриця привела б мене на вірну загибель, а отже, тут має бути відносно безпечно. Логіка підказувала, що крім щурів, - при цій думці я пересмикнула плечима, найближчим часом я навряд чи когось зустріну. Ну що ж... Я дістала ключ. Якщо мій план спрацює, у мене буде близько десяти хвилин. За цей час потрібно зрозуміти, куди йти. Так собі завдання. Я глибоко зітхнула і натиснула на торець металевої пластинки. Коли відчула укол, промайнула думка, що непогано було би продумати маршрут, згадати, яким шляхом мене вели до підземелля. Але що зроблено, те зроблено.

Другий сеанс нічного зору був не таким безхмарним, як перший. На той час, як у приміщенні посвітлішало, мене нудило і паморочилося в голові. Я сяк-так піднялася на ноги та зробила декілька кроків, тримаючись за стіну. Начебто стало легше.

Коридором я рушила якомога швидшим кроком, подекуди переходячи на біг і виглядаючи відгалуження, проте їх не було. Комірчина, куди мене опустив ліфт, була тупиком довгого коридору. Я зупинилася лише на секунду, щоб сховати ключ, який так і тримала в руці.

Коридор розділився - ліворуч ішло друге відгалуження, яке на вигляд нічим не відрізнялося від першого. Ще з півхвилини я рухалася вперед, інших відгалужень не було, але коридор завертав ліворуч. Злякавшись, що зайду надто далеко і не зможу знайти бічний хід, я повернулася і рушила іншим шляхом. Загалом минуло близько трьох хвилин, у мене в запасі було ще хвилин сім.

Другий коридор виявився цікавішим. Він привів мене до круглого приміщення, підлога якого опускалася вниз у вигляді великої ступінчастої чаші. Її центр губився глибоко внизу, а все приміщення було розміром з невелике футбольне поле. Навпроти я помітила ще один вихід і обережно рушила вліво, по периметру чаші.

Ось і спуск, тільки він навряд чи призначений для людських ніг. Це більше схоже на жолоб для води, що починається круглим отвором у стіні і йде на дно чаші. Я перебралася через нього по бортику під самою стіною. Думка спускатися відпала сама собою - було навіть страшно уявити, що буде, якщо вниз хлине вода.

Пройшовши третину шляху по колу, я побачила невеликі двері, розташовані похило, майже врівень із підлогою. Прислухалася - навколо було тихо. Моя цікавість пересилила і я присіла в пошуках чогось, що дало б змогу відчинити двері. Бінго! Я побачила щілину, що ідеально підходить до розміру мого ключа!

У голові затикав годинниковий механізм, який мовчав із часів нападу нечисті в порту Міжгір'я. Дістати і вставити ключ було справою однієї секунди. Пролунало клацання, зі щілин простяглися промінчики світла, і двері почали плавно відчинятися. Я ледь встигла вихопити ключ і так само поспішно запхати його назад у кишеню.

Пролунало шипіння, від якого мене пробрало тремтіння. У невеликому приміщенні, освітленому золотистим світлом, на деякому віддаленні від входу, химерно згорнувши кільця, лежала величезна змія з трьома головами. З дверей повіяло холодом, і я встигла помітити постамент у вигляді вигнутої мушлі, на якому спочивало чудовисько. Мене врятувало те, що змія була сонною. У момент, коли наші погляди зустрілися, я з силою грюкнула дверима і кинулася бігти в бік другого виходу. "В цю кімнату мені точно не потрібно", - біжучи вздовж краю чаші, подумала я.

Спідниця заважала бігти, тож я підібрала її вище. Зупинилася, тільки втупившись у колону, на яку сперлася спиною і намагалася віддихатися, озираючись, чи немає погоні. Дія зілля закінчувалася, але в ньому більше не було потреби - у залі запалилося світло. Світильники на стелі, розташовані по колу, добре освітлювали приміщення. "До біса!" - вилаялася пошепки. Здається, своєю недоречною цікавістю я розтривожила осине гніздо, і тепер мені точно кінець.

Раптом колона ожила і заворушилася. Я підскочила, як вжалена - переді мною стояв здоровань-охоронець. Пожадливо посміхнувшись, він схопив мене за руку, вільною рукою чухаючись. На моє щастя, він був таким же сонним, як і чудовисько за дверима. Удар ребром долоні по больовій точці трохи вище зап'ястя - і моя рука вільна. У цьому світі ще не винайшли карате.

Відскочивши від охоронця, я заметушилася як звірятко в клітці, а здоровань рушив за мною. І тут по жолобу вниз із шумом понеслася вода.

"Ого! Зараз буде вистава!" - подумала я, підстрибуючи і хапаючись за вмонтований у стіну трап, що вів до стелі.

Одному Єдиному відомо, навіщо його тут поставили, та він став дуже доречним. Мій огрядний переслідувач точно не зможе полізти за мною. Я дерлася вгору зі спритністю мавпи і за хвилину вже була під стелею, звідки відкривався чудовий краєвид на приміщення залу, оздоблене в зелених і золотистих тонах. Незважаючи на красу оздоблення, мене пройняв холод, - я чітко зрозуміла, що це зал для жертвоприношень. Чаша заповнювалася водою, а з проходів з'являлися люди. Серед них були охоронці, але були й інші - оце сюрприз! - у рясах сірих жерців.