Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

Кіммерик. А він стане таким! Колись. Земля скине скверну, невірні згинуть, і

тоді ми вийдемо на поверхню і станемо володарями Кіммерику.

Натовп знову радісно заволав, повторюючи «буах».

— Але щоб досягти цього, ми маємо чути голос Бога Спалахів, — Кемаль-шейх махнув у бік кам’яної ванни, — виконувати його закони. І сьогодні саме

такий день. Сьогодні — баліг. День, коли молоді буюки залишать цей світ, щоб

нести світло Бога Спалахів на поверхні.

Люди заревли, а наперед вийшли хлопці, яких проводжала Чорна Корова.

— Ці юнаки дотрималися закону. Оголосили про намір піти на поверхню, витримали рік і готові заплатити за своє рішення. Сьогодні їх троє, хоча зазвичай

ми віддаємо одного. Усе на честь наших гостей з Армії потвор, нехай їх береже

Бог Спалахів. — Кемаль-шейх махнув у дальній бік дому. Де, як здогадався

Бекир, мали стояти армійці.

— Їх відпустять на поверхню? — запитав він у Чорної Корови. — Я думав, звідси нікого не випускають.

— Тільки хлопців і тільки до Армії потвор. Вони проводять щось на

кшталт жеребкування. Ті, хто отримує ізін, стають наче проклятими. Жодна

дівчина не мала б заводити з ними стосунки. Але іноді любов виявляється

сильнішою за закон. Якщо якась заявить на хлопця права, він залишиться, а його

місце посяде інший, — з готовністю пояснила дівчинка.

— А що він сказав про «готові за це заплатити»?

— Вони вже ніколи не зможуть мати дітей. — Чорна Корова витягла шию, щоб краще роздивитися, що відбувається на підвищенні. — Кемаль-шейх вважає

зовнішній світ занадто жорстоким для дітей.

— І що з ними зроблять? — ніяк не міг второпати Бекир. Але Чорна

Корова не відповіла, її увагу захопило нове дійство.

— Перед тим, як завершити баліг, маємо вчинити неприємне. — Кемаль-шейх затрусив палицею. Він постійно рухався, наче бився в пропасниці.

Барабани досягли піку й змовкли, на підвищення вивели зв’язаного молодика, що був лише на кілька років старшим за буюків чи Бекира з друзями. Голого

чоловіка вкривала луска, а з витягнутої рептилеподібної морди раз по раз

висувався тонкий, роздвоєний на кінці язик. Він був важкий та кремезний, але

навіть не намагався чинити опір. На змученому обличчі читалися апатія і

приреченість. Якась жінка з яскравим тюрбаном на голові щось крикнула

зв’язаному. Натовп розродився сміхом.

— Це Тимур-кертін. Ви всі його знаєте. І знаєте, що він вчинив. Він

порушив закон Бога Спалахів. Він порушив наш закон.

— Так! — у єдиному пориві вигукнув натовп. Особливо голосно кричали

жінки в перших рядах. Бекир побачив бліде обличчя Джаніке-ханум. Вона

кричала разом з усіма, але її очі говорили про інше. Так само невиразно

імітували захоплення кілька чоловіків поряд.

— Два роки тому Тимур-кертін отримав ізін, але Ойше-ханум, — Кемаль-шейх указав на жінку в яскравому тюрбані, — обрала його за чоловіка. За рік він

так і не став хорошим господарем у своєму домі. Але кілька бур тому вирішив

утекти. Без дозволу! Без благословення Бога Спалахів! Без прощання! Його

знайшли в коридорах, — заревів старий і махнув рукою на стіну — кордон Кара-Тобе. — Ви знаєте, що на нього чекає. І знаєте, як він спокутує провину.

— Віддасть свій суєр! — заволали всі як один.

Ударили барабани. Продовжуючи танцювати, Кемаль-шейх підійшов до

Тимура-кертіна, одним швидким рухом витяг зі своєї пишної спідниці зігнутого

кинджала і, наче продовжуючи рух, перерізав тому горло. Бекир не встиг і

зойкнути. Його погляд прикипів до червоно-чорної рідини, що залила шию

Тимура-кертіна.

Помічник Кемаль-шейха — засолений із червоним, наче спеченим у вогні

обличчям підставив відро під потік крові. Коли струмінь майже стих, тіло

Тимура-кертіна віднесли до кам’яної ванни і вкинули до суєру. На мить над

водою здійнялася пара, у носа Бекирові вдарила хвиля солі. Голова пішла

обертом. Натовп заревів. Кемаль-шейх знову домігся спокою. На підвищення в

повній тиші зайшли буюки.

Кемаль-шейх виголосив промову про жертовність, перст Бога Спалахів та

таку важку для буюків потребу залишати Кара-Тобе. Обличчям найвищого з

хлопців пробігла тінь переможної посмішки. Він не нагадував вигнанця. А Бекир

згадав слова Джаніке-ханум про те, що Кемаль-шейх регулює кількість чоловіків

у підземному місті.

— Коли земля скине скверну, ми вже не відпускатимемо наших синів. На

поверхні всім стане місця. Усіх пригріє лоно Бога. Треба лише навчитися чекати.

Це наша спокута й наш подвиг. Ми готуємо землю для прийдешніх!

Бекиру забракло повітря, йому хотілося вибігти з дому молитов та

опинитися на поверхні, на відкритому просторі.

— Бог Спалахів готовий прийняти вашу жертву! — Кемаль-шейх

звернувся до буюків.

Натовп затамував подих. Те, що мали вчинити з хлопцями, було

кульмінацією богослужіння. У повній тиші буюки обернулися до натовпу

спинами й спустили штани. Кемаль-шейх витер ножа, яким щойно вбив Тимура-кертіна, об хірку й знову замахнувся. За мить на підлогу впало кілька

закривавлених шматків. Хлопець із напівпрозорою шкірою завив і схопився за

промежину. Крізь пальці зацебеніла кров. Схожий на лисицю впав на

закривавлені коліна. Найвищий лише здригнувся. У натовпі пронизливо

скрикнула жінка. Чорна Корова схопила Бекира за руку. До плеча притулився

Ніязі. Вони не чекали такого. Чоловік, який до того тримав відро, зібрав шматки

й кинув їх у вогнище. Залою розлігся запах смаженого м’яса. Бекир нарешті

зрозумів, про яку ціну казала Чорна Корова. Його ледь не знудило. Буюків

забрав Болбочан. Тепер вони належали Армії потвор.

— Ти все ще хочеш тут залишитися? — просипів

Бекир на вухо Ніязі. І одразу ж почув ім’я Чорної Корови, а потім і своє.

Його протверезив обряд, голова ще йшла обертом, але думки снували швидше.

Їх кликали вийти на поміст до Кемаля-шейха. Засолені навколо розступилися, утворюючи вузький прохід. До них підійшов чоловік зі