Читати книгу - "Снігові іскри, Кіра Леві"

Здивування посилилося. Що це? Якийсь медичний знімок? Лише коли погляд зачепився за розмашистий напис у кутку — «10 тижнів», усередині щось здригнулося. Його пальці мимоволі стиснулися на краях паперу. Тепер він розумів, що це... але не міг зрозуміти, до чого тут він.

У цей момент телефон задзвонив. Очікуючи дзвінка від юристів, Максим відповів, не дивлячись на екран.

— Максиме, привіт.

Він напружився, почувши голос колишньої.

— Світлано, що тобі потрібно?

— Як холодно... Але ж я тобі лист надіслала. Уже подивився? Я вагітна, і це твоя дитина. Ти вже бачив знімок УЗД?

Максим насупився і перевів погляд на знімок, який він стиснув у руці.

— Що за маячня...

— Це твій син, — солодко промовила Світлана.

Максим дав собі п'ять секунд, перш ніж відповісти спокійно, а не вибухнути від емоцій. Він знав цей тон. Ідеальне поєднання удаваної ніжності та прихованого розрахунку.

— Дуже сумніваюся, — нарешті, холодно відгукнувся він.

— Ну як же, ми були разом... — її голос потеплішав. — Ти серйозно хочеш сказати, що не віриш?

— Світлано, — Максим потер перенісся, намагаючись тримати себе в руках. Нічого так не виводить із себе, як спокійний тон співрозмовника, коли тема розмови передбачає інше. — У мене немає часу зараз щось обговорювати.

— Сапсан, ти розумієш, що це твоя дитина?! Ти не хочеш узяти на себе відповідальність?

— Якщо! — викарбував він. — Якщо це дійсно моя дитина, я візьму на себе фінансову підтримку. Буде укладено юридичний контракт.

— Фінансову підтримку? — у її голосі прозвучало обурення. — Я очікувала зовсім іншого.

— Очікувала? — Максим усміхнувся, примружившись. — Думала, я кину все і примчуся до тебе? Якщо так, то даремно. Я думав, що ти розумніша.

Повисла пауза.

— Це не телефонна розмова, — нарешті сказала Світлана, переходячи на більш серйозний тон. — Зустріньмось.

Максим дивився на знімок УЗД, як на отруйну змію, і бачив навіть обличчя цієї змії, дивно схожої на Світлану. Лють закипала всередині, наростаючи з кожною секундою, погрожуючи вирватися назовні. Він зціпив зуби, напружуючи щелепи, пальці судомно стиснулися в кулак. Йому довелося докласти зусиль, щоб утримати себе в руках, не піддавшись гніву, що накочується.

— Добре, Лано. Сьогодні о восьмій. «Абсолют».

— Чудово, — з піднесенням у голосі відповіла колишня.

Розмову було закінчено.

Максим кинув телефон на стіл і піднявся, щоб струсити напругу.

— Пане Сапсан...

Він обернувся і побачив Олесю.

Вона стояла біля дверей, уже вдягаючи пальто.

Максим здивувався:

— Ти вже йдеш?

Її руки злегка тремтіли, коли вона застібала ґудзики.

— Так.

— Щось сталося?

Вона підняла на нього очі, повні дивної порожнечі.

— Ні. Просто справи.

Чоловік насупився, відчуваючи зміну в настрої своєї жінки.

— Я... Я їду до Тіни. Пізніше зв'яжемося.

— Олесю... зачекай.

— Максиме Володимировичу, у приймальні вже чекають представники податкової, — пролунав голос Альбіни, змушуючи його переключитися на неї.

Олеся тут же скористалася цим моментом, зробивши крок до дверей.

— Я піду.

Максим ще раз подивився на Горобчика, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Але в цей момент телефон знову завібрував, нагадуючи, що в нього зовсім немає часу з'ясовувати.

— Я зателефоную тобі пізніше, — сказав він.

Олеся промовчала.

Двері тихо зачинилися за перевіряльниками, які увійшли в кабінет.