Читати книгу - "Королівська кров, Ана-Марія Еріш"

Ізабель померла. Ці слова ще й досі не вкладалися в моїй голові. Я повторював їх про себе знову і знову, наче сподівався, що вони втратять зміст, розчиняться у тиші. Та цього не сталося. Світ залишився таким самим — безжальним. Сонце сходило, люди жили далі, а вона... вона більше не жила.

Вона була така тиха, завжди стояла десь осторонь, не привертала до себе зайвої уваги. Але всередині цієї тендітної дівчини горів вогонь, якого вистачило б на цілу армію. Сила, що не піддавалася логіці, поєднувалася з незламним характером і незбагненною відвагою. Її погляд міг спопелити, а посмішка — заспокоїти навіть мене. І тепер її немає.

Через мене. Точніше — заради мене. Якби не Ізабель, я би не стояв тут зараз, живий. Саме вона ціною власного життя витягла мене з пастки. Як вона тоді сказала... «На тебе чекає величне життя, а мій час сплив». І я, хоч як це боляче визнавати, змирився з її рішенням. Але відпустити — не означає забути. Її смерть не має залишитися безкарною. Вбивця має померти. Це найменше, що я можу зробити для Ізабель. Це — мій борг перед нею. І я його віддам.

«Вбиймо його разом», — прошепотів голос демона всередині мене, мовби відчуваючи мій намір. — «Він заслуговує на смерть. І ти це знаєш. Прийми мою силу — і ти зможеш це зробити».

Цього разу я з ним погодився. Я вже не мав вибору. Мені не впоратися з чорною магією дракона без допомоги демона. А той, на щастя, не знав, що всередині мене вже давно пульсує його магія, як зачаєна отрута. І це — мій козир.

— Ну що, Аларіку, — Бен з усмішкою, що не обіцяла нічого доброго, вийшов із тіні. — Намалюєш мою смерть? Чи, може, спалиш мене своїм вогнем? Чим здивуєш цього разу?

— Маю кращу ідею, — прошипів я крізь зуби, дивлячись йому просто в очі. — Повір, тобі сподобається.

«Дій», — сказав я демону. — «Я даю тобі свободу дій».

І він не змусив себе чекати. Мої очі засяяли помаранчевим, зінниці стали вертикальними, як у хижака. За моїми спинами з’явилися два масивних, темних крила, схожих на крила кажана. Я відчув, як у жилах закипає сила, яка ще вчора лякала мене до судом. Та тепер вона була частиною мене. Я більше не тікав.

Бен завмер. Він не очікував такого. Цієї миті вистачило, щоб я рвонув уперед, схопив його і, змахнувши крилами, підняв у небо. Вбивати його тут, на землі, було б занадто милосердно. Ні. Він має страждати. За Ізабель. За її останню посмішку.

Ми пролітали над галявиною, коли я відпустив його. Його тіло каменем полетіло вниз — і саме в цей момент він перетворився. Прямо у повітрі його тіло змінило форму, і з нього постав справжній вогнедихаючий дракон. Темна луска, розжарені очі, розмах крил такий, що небо ніби звузилось. Демон в мені закричав від збудження.

— Непогано, — прогарчав Бен-дракон, здіймаючись у небо. — Але ти не впораєшся зі мною. Я — принц темряви, зміцнений магією древніх.

Його вогонь справді не завдавав мені шкоди. Як і мій — йому. Ми були на рівних. Це могло тривати вічно. Кожен удар — як грім. Кожен спалах — як нове сонце. Та я не міг дозволити цьому тривати. На мене чекали в Академії. Дарсана. Іларія. Друзі, що залишилися живими — поки що.

«Дай мені більше контролю», — зашепотів демон. — «Я зможу його перемогти».

Я мовчав. Як тільки я це зроблю — я можу втратити себе. Але… я програвав. Бен ставав сильнішим, його удари — точнішими. Він гравався зі мною. Як кіт з мишею.

«Я твій єдиний шанс. Не змушуй мене чекати, Аларіку».

— Це простіше, ніж я думав, — знову заговорив дракон. — Принц вампірів, кажеш? Очікував більшого.

Цього разу його сміх мене не розлютив. Навпаки — заспокоїв.

«Добре», — сказав я, стискаючи кулаки. — «Я приймаю тебе. Але я контролюю все».

Демон злився зі мною ще щільніше. Сила хлинула в мої кінцівки. Темна магія оповила мене, як друга шкіра. І тепер перевага була на моєму боці. Я бачив це в його очах — страх. Він не очікував, що я стану настільки сильним.Моє тіло діяло само. Руки зібрали темну енергію, що згустилась у велику чорну кулю, схожу на мініатюрне сонце. І перш ніж Бен встиг щось зробити — я кинув її в нього. Вибух. Світло. Тиша. Коли все стихло, від нього лишилась тільки купа попелу. Ніякої драми. Ніякого фінального крику. Просто — кінець. Я стояв серед неба, мовчазний, втомлений, і порожній.

«Ти свою місію виконав», — прошепотів я, звертаючись до демона. — «Я повертаю собі своє тіло».

Він не опирався. Я легко знову став собою. Можливо, він був виснажений. А можливо… він хотів, щоб я виграв. Я помстився за Ізабель. Це найменше, що я міг зробити. Але битва ще не завершена. Там, на землі, усе ще триває війна. І на мене чекають. Я не маю права зупинятись. Тому я розправив крила і полетів туди, де вирішується доля нашого світу.