Читати книгу - "Мізері"

Енні зникла з очей, знову прямуючи до кухні. Коли вона зайшла до будинку, Пол почув її спів: «Вона правитиме шістьма білими кіньми, коли ПРИЇДЕ!.. Вона правитиме шістьма білими кіньми, коли ПРИЇДЕ! Вона правитиме шістьма білими КІНЬМИ, шістьма білими КІНЬМИ… Вона правитиме шістьма білими КІНЬМИ, коли ПРИЇДЕ!»[150]

Коли він знову побачив Енні, в руках у неї був великий зелений мішок для сміття, а ще три або чотири стирчали із задніх кишень джинсів. На її футболці темніли великі плями поту, вони виднілися під пахвами й на комірі. Коли Енні відвернулася від Пола, він побачив пляму, що трохи нагадувала дерево, яке виросло просто в неї на спині.

«Забагато мішків для самого лише одягу», — подумав Пол, але він розумів, що Енні збиралася покласти туди ще багато всього іншого.

Вона підібрала обривки форми, потім хрест, переламала його на дві частини й кинула в пластиковий пакет. Неймовірно, але потім вона впала навколішки. Енні підняла пістолет, крутнула барабан, висипала кулі, сховала їх у кишеню джинсів, вставила барабан назад різким відпрацьованим жестом і засунула пістолет за пояс. Потім зірвала клаптик паперу з кактуса сагуаро і задумливо подивилася на нього. Вона засунула його до іншої кишені джинсів і попрямувала до сараю, кинула сміттєві пакети в прочинені двері, а потім повернулася до будинку.

Ідучи моріжком до дверей у підвал, що розташовувалися майже під вікном Пола, вона звернула увагу на якийсь предмет. Ним виявилася попільничка. Енні підняла її й увічливо подала Полу крізь розбите вікно.

— Тримай.

Він мовчки взяв попільничку.

— Я зберу папір пізніше, — сказала вона так, ніби він цим дуже переймався.

У якийсь момент Пол вирішив кинути важку керамічну попільничку їй у голову, щойно вона нагнеться, розколоти їй череп і випустити хворобу, що поїдала її мозок. Потім він подумав, що тоді станеться з ним, що може статися з ним, якщо він тільки поранить її, тож тремтячими руками поставив попільничку на місце.

Енні глянула на нього.

— Знаєш, я його не вбивала.

— Енні…

- Ти його вбив. Якби ти тримав свого рота на замку, я б дозволила йому спокійно поїхати. Він був би зараз живий, і не було би всієї цієї бякоти, яку доведеться прибирати мені.

— Так, — сказав Пол. — Він би поїхав собі спокійно, а що було б зі мною, Енні?

Вона витягувала шланг з підвалу й намотувала його на руку.

— Не розумію, про що ти.

— Усе ти розумієш, — незважаючи на шок, йому вдавалося зберігати спокій. — У нього була моя фотографія. Вона зараз у твоїй кишені, чи не так?

— Не питай мене нічого, і я не буду тобі брехати.

На стіні будинку, зліва від вікна Пола, стирчав водопровідний кран. Енні почала насаджувати на нього шланг.

— Поява представника поліції штату з моєю фотографією означає, що мою машину знайшли. Ми обоє знали, що рано чи пізно це станеться. Я тільки дивуюся, що минуло стільки часу. У романі машину безслідно би змило течією, і я гадаю, що мені б навіть вдалося переконати в цьому читачів. Однак у реальному житті це неможливо. Але ми продовжували брехати самі собі, чи не так, Енні? Ти — через книжку, а я — щоби зберегти своє життя, яким би мерзенним воно не було.

— Не розумію, про що ти говориш, — сказала Енні та відкрутила кран. — Я тільки знаю, що ти вбив цього бідолашного хлопця, коли жбурнув попільничку з вікна. Тепер ти плутаєш те, що могло статися з тобою , з подіями, які вже сталися з ним .

Вона вишкірилась. Її посмішка світилася безумством, але Пол також помітив у ній дещо, що по-справжньому його налякало. Він побачив свідоме зло — демона, що ховався в її очах.

— Ах ти курва, — промовив він.

- Божевільна курва, ти це хотів сказати? — запитала вона, так само посміхаючись.

— О, так, ти божевільна, — відповів він.

— Ну, ми ще поговоримо про це, чи не так? Коли в мене буде більше часу. Довго будемо про це говорити. А зараз я дуже зайнята, сам бачиш.

Вона розмотала шланг і повернула важіль. Приблизно півгодини вона змивала кров з косарки, з доріжки, з моріжка, а у водяних бризках виблискували різнокольорові веселки.

Потім вона закрутила важіль і пішла вздовж шланга, намотуючи його на руку. Було ще світло, але тінь Енні вже волочилася слідом за нею. Шоста година вечора.

Вона від’єднала шланг від крана, відчинила підвал і кинула туди зелену пластикову змію. Потім зачинила дверцята, перекинула засув і зробила крок назад, щоб оглянути вкриту калюжами під’їзну доріжку й траву, що мала такий вигляд, наче на ній випала рясна роса.

Енні знову підійшла до косарки, забралася на неї, завела мотор і здала назад. Пол злегка всміхнувся. Їй диявольськи щастило, і коли Енні була в скруті, то ставала майже диявольськи розумною — але майже було ключовим словом у цьому реченні. Якось вона вже забула сплатити рахунки, але вислизнула з усіх негараздів, головним чином завдяки везінню. Тепер вона знову дещо забула. Пол це помітив. Вона змила кров з косарки, але забула про ножі внизу. Вона могла згадати про це потім, але Пол так не думав. Бувало, що безпосередньо після страшних подій у неї з пам’яті випадали деякі речі. Йому спало на думку, що розум і косарка мали багато спільного: усе, що на виду, перебувало в повному порядку. Але якщо їх перекинути та поглянути на механізми, то можна було побачити залиту кров’ю вбивчу машину з надзвичайно гострим лезом.

Енні повернулася до дверей на кухню та знову зайшла в будинок. Вона піднялася нагору, і Пол почув, як вона почала переривати речі в кімнаті. Потім вона спустилася вниз, цього разу повільніше, тягнучи за собою щось м’яке й важке. Після хвилинних роздумів Пол підкотив візок до дверей і притулив до них вухо.

Глухі, неясні кроки — вони віддалялися. Їх супроводжувало м’яке гупання, неначе щось раз у раз падало на підлогу. Аж раптом його мозок заполонила панічна здогадка, і від жаху кров припливла до голови.