Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

сто крат вище ставлю я Вердюренів». І з емфазою, невластивою йому, розжовував свою думку: «Це люди щиросерді, а тільки щиросердість, сказати по щирості, і має в житті вагу, і тільки вона підносить людей. Бачиш, усі люди поділяються на щиросердих і нещиросердих, а я вже досяг того віку, коли треба уже вибирати остаточно, вирішити раз і назавше, кого ми хочемо любити, а кого зневажати, і триматися тих, кого ми полюбили і, щоб надолужити час, марно згаяний з іншими, не розлучатися з ними поки нашого віку. Так ось, — вів далі він з тим самим легким хвилюванням, яке ми спізнаємо, коли навіть не здаючи собі справи висловлюємо якесь твердження не тому, що воно істинне, а тому, що нам приємно висловлювати його, і в нас виникає враження, ніби це не ми, а хтось інший мовить за нас, — жереб кинуто, віднині я любитиму тільки щиросердих і житиму лише в атмосфері щиросердости. Ти питаєш мене, чи справді пані Вердюрен інтелігентна жінка. Можу запевнити тебе, що вона довела мені, яке у неї шляхетне серце, яка у неї висока душа, а тобі має бути зрозуміло, що це можливе при високому напрямі думок. Безперечно, мистецтво вона відчуває тонко. Але найдивовижніше в ній, мабуть, усе-таки не це: навіть у дрібному вона така чуйна до мене, така напрочуд люб'язна й ґречна, така проста в своїй духовній величі, що не можеш не прийти до думки: розуміння життя вона виявляє набагато глибше за всі ваші філософські трактати».

Сваннові годилося б, одначе, згадати, що серед давніх приятелів його родичів були люди такі самі прості, як і Вердюрени, що друзі його юности теж кохалися в мистецтві, що деякі його знайомі теж мали велике серце, але відтоді, як він став поклонятися простоті, мистецтву та щиросердю, він зовсім перестав бачитися з ними. Але всі ці люди не знали Одетти, а якби і знали, то ніколи б не стали знайомити з нею Сванна.

Отож у всьому Вердюреновому гуртку, звісно, не знайшлося б жодного «вірного», який любив би їх, — або думав, що любить, — так само, як Сванн. А проте, коли Вердюрен сказав, що Сванн йому не подобається, він висловив не тільки свої власні почуття до Сванна, але й угадав, як трактує Сванна пані Вердюрен. Безперечно, любов Сванна до Одетти відзначалася такою своєрідністю, що він утримувався щодня втаємничувати пані Вердюрен у всі подробиці їхньої романтичної пригоди; звичайно, та поміркованість, з якою він користувався гостинністю подружжя Вердюренів, часто не приходячи до них обідати, причому справжній мотив його відсутносте залишався їм невідомим, і вони були певні, що він зрадив їх задля «зануд»; звичайно, його блискуче становище у світі, про яке вони хай не зразу, а все ж дізналися, попри всі ужиті ним перестороги, — все це під'юджувало їх проти нього. Але причина такої нехоті лежала все-таки куди глибше. Річ у тім, що вони дуже скоро відчули в ньому заповітний, недоступний куточок, де він і далі вірив у те, що княгиня Саґанська ніякий не людський посміх і що жарти Коттара нітрохи не дотепні, і хоча він завше ставився до них однаково люб'язно і без ремства приймав їхні догмати, накинути йому свої догмати, цілком навернути його у свою віру вони були безсилі — їм ще не доводилося раніше стикатися з таким завзяттям. Вони вибачили б йому одвідини «зануд» (яких він, до речі, ставив у глибу душі куди нижче Вердюренів та всього їхнього гуртка), якби він одверто від них відцурався у присутності «вірних». Але Вердюрени скоро зрозуміли, що їм ніколи не пощастить вирвати у нього цього зречення. До чого ж несхожий на Сванна був новачок, якого Одетта попросила дозволу запросити до Вердюренів, хоча сама зустрічалася з ним усього кілька разів, і на якого Вердюрени уже покладали великі надії, — граф де Форшвіль! (На превеликий їхній подив, він виявився шуряком Саньєттові: старенький архіваріус тримався так скромно, аж «вірні» вважали, що він нижче за них становищем, вони ніяк не сподівалися, що він людина багата і навіть значного коліна.) Звичайно, Форшвіль був з голови до ніг «пшют» — на відміну від Сванна, і він, звісно, наперекір Сваннові, ніяким світом не поставив би «ядро» Вердюренів над усі інші гуртки. Але він був позбавлений вродженої делікатности, яка перешкоджала Сваннові прилучитися до надто недоречних наскоків пані Вердюрен на адресу знайомих їм осіб. Щодо претензійних і вульгарних тирад, виголошуваних іноді художником, і комівояжерських дотепів, які пускав доктор Коттар, то Сванн, який щиро любив їх обох, легко прощав їх, але йому не ставало духу, ані лицемірства плескати у долоні їм, тоді як розумовий рівень Форшвіля був такий, що випади художника дивували і захоплювали його, хоча значення їх до нього не доходило, і він млів перед дотепністю доктора. Уже перший обід у Вердюренів, на якому був присутній Форшвіль, висвітлив усю різницю між ним і Сванном, підкреслив добрі Форшвілеві прикмети і прискорив неласку щодо Сванна.

Був на тому обіді, крім постійних гостей, професор Сорбонни Брішо, який познайомився з паном і пані Вердюрен десь на водах і охоче приходив би до них частіше, якби його університетські обов'язки і наукові праці залишали йому більше часу. Його вирізняли допитливість та смак до життя, які у поєднанні з певною дозою скептицизму щодо своєї діяльности, надають деяким інтелігентним людям найрозмаїтішого фаху, — лікарям, які не вірять у медицину, викладачам ліцеїв, які не вірять у користь латини, — репутації умів широких, блискучих і видатних. Міркуючи у салоні пані Вердюрен на філософські та історичні теми, він любив проводити якнайсучасніші паралелі, передусім тому, що вважав історію і філософію лише підготовкою до життя, а в «кланчику», на його думку, спостерігається практичне здійснення того, що досі було йому відоме тільки з книг, — а потім, може, ще й тому, що, ввібравши в себе замолоду і зберігши пошану до деяких предметів, він гадав, ніби скидає з себе університетську тоґу, дозволяючи собі щодо цих дисциплін деяку невимушеність, яка, до речі, через те й здавалася йому невимушеністю, що в ній він не переставав носити університетську тогу.

На самому початку обіду Форшвіль, опинившись по праву руку від пані Вердюрен, яка ради «новачка» обшугалася на туалет, мовив: «Яка оригінальна ця сукня барви бланш!», і доктор, що цікавий знати, як поводиться автентичний граф, пас того очима, шукаючи нагоди привернути його увагу і ввійти з ним у тісніші стосунки, впіймав на льоту слово «бланш» і, уткнувшись