Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

мить згубивши слід, знову знайшов кров і смикнув мене за руку, щоб я ліг. Ми 'затамували подих: куду стояв на галявині ярдів за сто від нас, видно, тяжко поранений, нашорошивши вуха, великий, сірий, з чудовими рогами, і, повернувши галову, дивився просто на нас. Я подумав, що тепер уже треба стріляти напевно, поки ще не смерклось, затримав подих і прицілився за лопатку. Почувся «ляскіт кулі, і куду важко став дибки. М'Кола закричав: «Піга! Іїіга! Піга!», але куду пропав з очей, ми знов помчали, мов хорти, й мало не попадали, спіткнувшись об щось. Це й був наш велетенський чудовий самець куду; він лежав на боці, мертвий, і його чудові розкидисті роги вигиналися великими темними спіралями; він упав ярдів за п'ять від того місця, де його Дістав мій постріл. І ось тепер він лежав, великий, довгоногий, сірий з білими смугами, прикрашений велетенськими рогами горіхового кольору, ніби виточеними зі слонової кістки на кінцях, з великими вухами, з густою гривою на високій гарній шиї, з білими позначками між очима й на носі,— і я, нахилившись, доторкнувся до нього, пересвідчитись, що це не сон. Куду лежав на тому боці, куди ввійшла куля, вся шкура була цілісінька, й від нього поширювався ніжний приємний дух, як ото дихання телят або пахощі чебрецю після дощу.

Римлянин обійняв мене за шию, М'Кола щось кричав несподівано високим співучим голосом, а вандеробо-масай плескав мене по плечу й підстрибував від радості; потім усі по черзі потисли мені руку — і то в дивний, не відомий мені доти спосіб: хапали мене за великий палець, затискували його в кулаці, трясли й тягли, тоді знов енергійно стискували й при цьому пильно дивилися мені в вічі.

Ми знову милувалися здобиччю, а М'Кола став навколішки й пальцем провів по рогах, потім зміряв руками їх розмах, безперестанку тягнучи: «Оо-оо-ііі-ііі», час від часу захоплено повискуючи й погладжуючи то морду, то гриву куду.

Я плеснув Римлянина по спині, а він знов виконав ритуал з моїм великим пальцем; я теж потяг його за палець. Я обійняв вандеробо-масая, і він, сильно й з почуттям потягши мене за палець, ударив себе в груди й гордо виголосив:

— Вандеробо-масай — найкращий провідник!

— Вандеробо-масай — чудовий масай! — підтвердив я.

А М'Кола все тряс головою, дивився на куду й повискував. Потім сказав:

— Думі! Думі! Думі! Бвана Кабор кідого, кідого. — Це означало, що перед нами куду з усіх куду, а Карлова здобич — дрібниця, ніщо.

Ми розуміли, що вбито не того куду, в якого я стріляв спочатку, що той лежить десь, звалений першим пострілом, але це не мало значення, бо ж перед нами було справжнє диво. Однак мені хотілося подивитись і на першого.

— Ходімо, там ще один куду, — сказав я.

— Він мертвий, — відповів М'Кола. — Куфа.

— Однаково ходімо.

— Цей найкращий з усіх.

— Ходімо!

— Треба міряти! — заблагав М'Кола.

Я простяг сталеву стрічку по вигину рога, М'Кола підтримував її знизу. Ріг був набагато довший п'ятдесяти дюймів. М'Кола дивився на мене з жадібним нетерпінням.

— Великий! Великий! — сказав я. — Удвічі більший, ніж у бва-ни Кабора.

— Ііі-ііі,— затягнув він знову.

— Ну, ходімо, — сказав я.

Римлянина вже не було видно.

Ми заквапилися туди, де стояв той куду, коли я в нього стріляв, і відразу на рівні грудей помітили залите кров'ю листя. А ярдів за сто лежав і мертвий куду. Цей був трохи мен-Іііий за першого. Роги були так само довгі, але не такі розкидисті, а все ж і цей був гарний. Він лежав на боці, підім'явши під «себе кущ, на який упав.

Знов почалися потиски рук і смикання за палець, що у тубільців, видно, означало найбільший захват.

— Цей аскарі,— пояснив М'Кола, маючи на увазі, що цей куду — сторож або охоронець отого, більшого. Мабуть, останній був у лісі, коли ми побачили першого куду, кинувся бігти фазом з ним, а потім спинився, не розуміючи, чому той відстав.

Я хотів сфотографувати здобич і наказав М'Колі разом з Римлянином піти до табору й принести два апарати — Графлекс і кінокамеру, а також електричний ліхтарик. Я знав, що табір цьому ж боці потічка, нижче за течією, і сподівався, що Рймлянин пройде навпростець і повернеться до заходу сонця.

Вони пішли, а ми з вандеробо при яскравому світлі надвечірнього сонця, що визирнуло з-за хмар, обдивлялися другого куду, вдихаючи його запах, навіть приємніший, ніж запах се-рнобика, погладили шию, подивувались, які в нього великі $уха, гладенька та чиста шкура, оглянули копита, такі довгі, вузькі та пружні, що він, здавалося, ходив навшпиньки, намацали під лопаткою дірочку від кулі й знову потисли один фадтому руки, і тоді вандеробо-масай знову сказав, що він най-эдейшщй провідник, а я сказав, що ми тепер друзі, і подарував $ому найкращий складаний ніж з чотирма лезами.

— Ходімо, вандеробо-масай, подивимося на першого, — мовив Я, по-англійському.

Вандеробо-масай кивнув, чудово мене зрозумівши, і ми повернулися туди, де край галявини лежав великий куду. Ми ^бійшли навколо нього, помилувалися ним, потім я трохи підрив його, а вандеробо, підсунувши йому руку під бік, намацав крочку від кулі й устромив туди пальця. Потім приставив до деба закривавлений палець і виголосив цілу промову, мовляв, Щндеробо-масай — найкращий провідник.

— Вандеробо-масай — король провідників, — сказав я. — Ванде-ррбо-масай — мій друг.

Я весь спітнів і, надягши плащ, який М'Кола прихопив ЙАя мене, а йдучи, залишив на галявині, підняв комір. Тепер «поглядав на сонце, непокоячись, що воно зайде, перш ніж вони повернуться з фотоапаратом і кінокамерою. Та невдовзі Р кугцах почувся шум, і я крикнув, даючи їм знати, де ми. М’Кола відповів, було чути, як вони розмовляють і продираються крізь кущі, а я, перегукуючись із ними, дивився на сонце, що вже спустилося до самісінького обрію. Нарешті я побачив їх, крикнув М'Колі: «Швидше! Швидше!» — й показав на сонце, але їм уже було несила бігти. Вони й так подолали бігом крутий схил і продерлися крізь густі зарості. Коли я взяв фотоапарат, повністю відкрив діафрагму й навів на куду об'єктив, сонце осявало тільки верхівки дерев. Я зробив кілька знімків і ввімкнув кінокамеру, поки куду перетягали на більш освітлене місце; тут сонце зайшло, фотографувати вже не можна було, мої обов'язки скінчилися; я сховав кінокамеру в футляр, з настанням темряви поринувши в блаженний стан бездіяльності,— я ще тільки дав указівку М'Колі, щоб він, білуючи голову, не зіпсував комір.

М'Кола вправно орудував ножем; мені завжди подобалося дивитись, як