Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

«Це схоже на чари», — подумав Луїс, вішаючи слухавку, і раптом голос Джада в його голові промовив: «Колись воно мало вдосталь влади, і я боюся».

«Іди на хуй, — грубо відказав він тому голосу. — За останні десять місяців я надивився багато незвичного, старий добрий друже. Та повірити в те, що заселений привидами клапоть земної поверхні може впливати на наявність авіаквитків? Дзуськи…»

— Мені час збиратися, — сказала Рейчел, дивлячись на інформацію щодо літаків, занотовану Луїсом у блокноті біля телефону.

— Візьми лише одну велику валізу.

Вона збентежено витріщилась на нього.

— Для нас обох? Луїсе, ти, певно, жартуєш.

— Гаразд, візьми ще пару сумок. Та не мучай себе складанням одягу на три тижні вперед, — сказав він і подумки додав: «Особливо зважаючи на те, що ти дуже скоро повернешся в Ладлоу». — Візьми стільки, скільки потрібно на сім-десять днів. У тебе ж є чекова книжка та кредитки. Докупи все, що тобі треба.

— Але ж ми не можемо собі дозволити… — з сумнівом почала вона. Здавалося, зараз вона сумнівалася щодо всього, нічого не брала на віру. Йому пригадався її дивний, нерозважливий коментар щодо «Віннебаго», про купівлю якого він колись обмовився.

— У нас є гроші, — відповів Луїс.

— Гаразд… Гадаю, можна буде взяти з заощаджень на коледж Ґейджа, якщо буде потреба. Правда, знадобиться декілька днів на те, щоб переоформити рахунок, і ще з тиждень на переведення чеків у готівку.

Її обличчя знову зморщилося і набрякло. Луїс обійняв дружину. «Вона каже правду. Це постійно тримає тебе і ніколи не відпускає».

— Рейчел, будь ласка, — мовив він. — Не плач.

Та вона, звісно ж, розридалася — інакше не могла.

Коли вона пішла нагору збирати валізи, задзвонив телефон. Луїс підняв слухавку, думаючи, що це може бути хтось із «Дельти» щодо квитків. Скажуть, що трапилася помилка і вільних місць більше нема. «Я знав, що все надто вже просто».

Та дзвінок був не з «Дельти». На тому кінці дроту озвався Ірвін Ґолдман.

— Зараз покличу Рейчел, — кинув Луїс.

— Ні, — і з хвильку не було нічого, крім тиші. «Мабуть, він сидить там і вигадує, як би ще мене обізвати».

Коли Ґолдман знову заговорив, його голос звучав напружено та неприродно. Здавалося, він виштовхував з себе слова, долаючи якийсь внутрішній опір:

— Я хочу поговорити саме з тобою. Дорі сказала, щоб я зателефонував і вибачився за… за мою поведінку. Гадаю… Луїсе, гадаю, я і сам дуже хочу вибачитися.

«Нічого собі, Ірвіне! Який жест! Зараз накладу в штани від радості!»

— Вам не потрібно вибачатися, — відповів Луїс сухим, механічним голосом.

— Те, що я накоїв, пробачити неможливо, — мовив Ґолдман. Тепер здавалося, що він не виштовхує слова назовні, а вичавлює їх. — Твоя пропозиція, щоб Рейчел та Еллі приїхали до нас, показала, яка ти велика людина… і який жалюгідний я сам.

Було щось дуже знайоме в цьому тоні, щось моторошно знайоме. І раптом він збагнув, що саме, — і до болю зціпив зуби, неначе відкусив шматок кислючого лимона. Так говорила Рейчел — хоч і сама не усвідомлювала того, — коли вибачалася: «Вибач мене, я була ще тим стервом», якщо стервозність таки допомагала їй досягти бажаного. І ось той самий голос — так, позбавлений жвавості і м’якості Рейчел, — але все ж таки той самий голос промовляв: «Вибач, Луїсе, я був таким покидьком».

Старий забирав назад свою доню й онуку. Вони тікали з Мену додому, до татка. Дякуючи «Дельті», вони знову скоро будуть там, де Ірвін Ґолдман хотів їх бачити. Тож тепер він міг собі дозволити великодушність. Мабуть, Ірвін гадав, що переміг. «Тож просто забудьмо, що я підняв на тебе руку над тілом твого мертвого сина, що я гамселив тебе ногами, що збив його труну, аж зламався замок і ти побачив — чи гадав, що побачив, — дитячу ручку. Забудьмо про це все. Нехай минуле залишиться в минулому».

«Ах ти старий обвислий хер, містере Ґолдман! Та я б хотів, аби ти здох прямо зараз, якби це не псувало мені планів!»

— Усе гаразд, містере Ґолдман, — спокійно відповів Луїс. — Це був дуже… емоційний день для нас усіх.

— Нічого не гаразд, — наполягав старий, і Луїс усвідомив — проти власної волі, — що Ґолдман не просто грався у ввічливість, не просто визнавав, що був покидьком, тільки тому, що отримав своє. Старий був на межі ридання, і його повільний голос тремтів. — Це був жахливий день для всіх нас. Через мене. Через мене, впертого старого пердуна. Я завдав моїй дочці болю, коли вона потребувала моєї допомоги. Я завдав болю тобі, Луїсе, коли ти також, мабуть, потребував моєї допомоги. І те, що ти зараз робиш… Навіть після того, як я поводився… Я почуваюся лайном. Гадаю, тільки так я і маю право почуватися.

«Нехай він припинить, нехай він припинить, поки я не розкричався і не зіпсував усе».

— Луїсе, певно, Рейчел розповідала тобі, що в нас була ще одна дочка…

— Зельда, — мовив Луїс. — Так, вона розповідала мені про Зельду.

— Це було дуже важко, — продовжив Ґолдман тремтячим голосом. — Важко для нас усіх. Найгірше, мабуть, для Рейчел — вона була там, коли померла Зельда, — але важко і мені з Дорі. У Дорі ледь не трапився нервовий зрив…

«А що трапилося з Рейчел, як гадаєте? — хотілося закричати Луїсу. — Гадаєте, у дитини не може трапитися нервовий зрив? Навіть через двадцять років вона тремтить від однієї згадки про смерть. А тут трапляється таке. Весь цей жах. Просто диво, що вона зараз не в якійсь йобаній лікарні отримує вітаміни через крапельницю. Не говори мені про те, як важко було тобі та твоїй дружині, покидьку».

— Коли Зельда померла, ми… Гадаю, ми почали надто опікати Рейчел… завжди намагалися захистити її… щоб вибачитися. Вибачитися за проблеми з її… сном… на довгі роки по тому. Вибачитися за те, що нас не було тоді з нею.

Так, старий дійсно плакав. Ну навіщо ж він плакав? Тепер Луїсові було куди складніше триматися своєї абсолютної ненависті. Складніше, але все ще можливо. Він навмисно викликав у пам’яті образ Ґолдмана, коли той витягував з