Читати книгу - "Метелик"

368
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Метелик" автора Анрі Шарр'єр. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 83 84 85 ... 172
Перейти на сторінку:
до нашої хижки. І всю дорогу вона дає мені зрозуміти: «А я, а я?» Коли ми заходимо до хижки, вона повалює мене на гамак, що, складений, лежить на долівці, і я забуваю, що довкола нас існує світ. Зораїма дівчина розумна, вона зайде сюди тільки тоді, коли ми, за її підрахунками, скінчимо кохатися. І справді, вона заходить, коли ми, наситившись коханням, ще лежимо голі на гамаку. Зораїма сідає біля нас і починає попліскувати по щоках сестру, мовби промовляючи до неї: «Ненаситна!» Потім сором’язливо, сповненими цнотливості рухами зав’язує на мені й на Лалі стегенні пов’язки.

Цілу ніч я провів подумки серед гуахірів. Ні на хвильку не склепив очей. Навіть не ліг на нари, щоб, зажмурившись, пригадати колишнє своє життя. Отак ходячи безперестану, мовби загіпнотизований, я мимоволі знову перенісся в той напрочуд гарний день, який прожив ось уже близько півроку тому.

Гасне світло, і я бачу, що надворі вже розвидняється, а темрява в камері помалу розсіюється. Лунає свист. Чути, як стукають об стіни нари; з камери праворуч навіть долинає клацання гачка, що ним нари прикріплюються до вмурованого в стіну кільця. Мій сусіда кашляє, і я чую, як у нього тече вода. Як тут умиваються?

— Пане наглядачу, як тут умиваються?

— На перший раз я вам пробачаю, в’язню, оскільки ви цього не знаєте. В’язні не мають права розмовляти з наглядачами, які стоять на варті, за це їх суворо карають. Щоб умитися, треба нахилитись над парашею, однією рукою злити з горщика воду, а другою вмитись. Ви не розгортали свою ковдру?

— Ні.

— У ній лежить рушник.

Отакої! Ти не маєш права розмовляти з вартовим? У жодному разі? А якщо занедужаєш? Або коли здихатимеш? А що робити, коли в тебе буде інфаркт, приступ апендициту або гострий напад астми? Невже тут заборонено кликати на допомогу, навіть коли людині загрожує смерть? Це вже занадто! А втім, ні, це цілком нормально. Бо тоді кожен, у кого забракне терпцю й не витримають нерви, вчинятиме скандал. Аби лиш почути людські голоси, аби лиш йому що-небудь сказали, хай навіть таке: «Здихай, але мовчи». По двадцять разів на день десятків зо два із двохсот п’ятдесяти в’язнів, що сидять тут, заводили б якусь суперечку, щоб порозважатись.

Ці лев’ячі клітки збудував не психіатр, ні, лікар до такої ганьби не дійшов би. І не лікар визначає тут режим. Ті двоє, тобто архітектор і державний чиновник, які спорудили цей ансамбль, ретельно продумали кожну деталь покарання — бридкі страховиська, мерзенні й злостиві, сповнені садистської ненависті до в’язнів!..

З карцерів центральної в’язниці в Кані, хоч вони розташовані в підземеллі на глибині двоповерхового будинку, якогось дня могло б пробитися до публіки відлуння про катування чи про якесь інше жорстоке збиткування над в’язнями.

Доказом того є те, що коли там з моїх рук скинули наручники, я побачив страх на обличчях наглядачів, вони, безперечно, боялися, що матимуть неприємність.

Службовці з адміністрації можуть заходити до цієї каторжної в’язниці спокійно: з ними тут нічого не станеться.

Клац, клац, клац — відчиняються віконця у дверях. Я підходжу до свого, визираю з нього, потім вистромлюю голову в коридор і бачу праворуч і ліворуч від себе безліч інших голів. Мені одразу стає зрозуміло: як тільки відчиниться віконце, кожен поспішає виглянути в нього. Очі того, що праворуч від мене, нічого не виражають. Його божевільне обличчя бліде й брезкле. Той, що ліворуч, швидко запитує мене:

— Скільки?

— Два роки.

— Мені чотири. Один я вже відсидів. Як тебе звати?

— Метелик.

— А мене — Жорж, Жожо Овернець. Де тебе посадили?

— В Парижі. А тебе?

Він не встигає відповісти: за дві камери від нас уже роздають каву й невеличкі буханці хліба. Мій сусіда втягує голову назад, я роблю те саме. Потім простягаю кухля, мені наливають кави й дають хліб. А що я беру його не відразу, то він, коли зачиняється віконце, падає на підлогу. Не минає й чверті години, як знову настає тиша. Мабуть, сніданок роздавали в обох коридорах водночас. Ополудні приносять суп зі шматком вареного м’яса. А ввечері — сочевицю. Впродовж двох років це меню змінювалося тільки ввечері, коли нам давали то сочевицю, то червону або білу квасолю, то горошок, то засмажений салом рис. На обід щодня було те саме.

Щодва тижні в’язні висовують голови у віконце, і один каторжанин стриже їм машинкою бороди.

Я тут уже три дні. Мене тривожить одна річ. На острові Руайяль друзі пообіцяли передавати мені їжу й куриво. Поки що я нічого не одержав і все міркую: як же вони зроблять це чудо? Якби мені передали чогось поїсти, то я підкріпився б, бо цей наш суп на обід — просто тепла водичка з двома-трьома листками зелені й шматком м’яса, грамів на сто. А ввечері — знов ополоник води, де плавають кілька квасолин та ще якісь овочі. Сказати відверто, я підозрюю, що нас обкрадає не так адміністрація, як самі в’язні, котрі варять або роздають їжу. На цю думку мене навів одного вечора низенький марселець, що роздавав овочевий суп. Його ополоник пірнув тоді на саме дно шаплика, і тепер щоразу, коли він роздає, я одержую більше овочів, ніж води. А інші, навпаки, зачерпують ополоником зверху. Тому мені дістається багато рідини й мало овочів. Це недоїдання дуже небезпечне. Щоб вистояти морально, треба мати неабияку фізичну силу.

Хтось прибирає в коридорі, і мені здається, що він надто довго мете біля моїх дверей. Віник настирливо шкрябає підлогу. Я придивляюся і бачу, як з-під дверей витикається ріжок паперу. Видно, хтось намагається передати мені записку, але вона не пролазить, і чоловік жде, коли я потягну її до себе. Я висмикую з-під дверей того папірця й розгортаю його. Він списаний фосфоресцентним чорнилом. Я перечікую, поки наглядач відійде, й швидко читаю:

«Метелику, від завтра в парашу тобі щодня кластимуть п’ять сигарет і кокосовий горіх. Як хочеш, щоб горіх ішов на користь, добре його пережовуй. М'якуш ковтай. Вранці кури, коли випорожнюють параші. Ніколи не кури після кави. Потім кури ополудні, коли з’їси суп, і ввечері — після овочів. Передаємо шматочок грифеля з олівця. Як щось буде потрібне, пиши на клаптику паперу, його ми теж передаємо. Коли підмітальник черкне віником по твоїх дверях, пошкрябай нігтем у відповідь. Коли він черкне ще раз, просунь під дверима записку. Не просовуй записки, якщо він не відповість на твоє шкрябання. Чистий клаптик паперу сховай

1 ... 83 84 85 ... 172
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метелик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Метелик"