Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Заміри в Пампушки, як ми вже знаємо, були преширокі, і пан обозний сподівався, спаливши тоді купу ладану, скоренько знайти в Калиновій Долині запорозькі скарби, силу-силенну золота, щоб стати на Вкраїні магнатом і володарем.

А на шляху до можновладності він мусив удавати гарячого прихильника Москви.

На тім шляху до булави пан Купа зважився влизатися в довір’я до простого поспільства, хоч йому й ставала на заваді власна пиха, що її він не вмів подолати в собі, його зажерливість і панська скнарість, його собакуватість у ставленні до підлеглих людей.

На тім шляху до здійснення підступних замірів стовбичив і єпископ, що став тепер воєначальником: треба було повалити його чи навіть знищити, і не тільки за те, що архієрей-полковник обіцяв почепити пана Стародупського ребром за гак.

Хоч, правда, Пампушка й не забував тієї архієрейської погрози, кинутої перед чолом громади, бо знав, що Мелхиседек жартувати не вміє. Панові Купі не так уже й хотілося, замість вельможного панування над цілою Україною, стати першою жертвою безробітного ката Оникія Бевзя, тож за кілька годин пан обозний уже встиг у полку дещо впорати.

По всіх пекарнях міста вже підходили опари, вже рубали челядники дрова і розкладали вогонь.

По кузнях грюкали молоти, бо ж треба було скувати кілька десятків тисяч підків, не одну тисячу шабель та списів, полагодити підбиті в бою гармати.

Уже й кухарі подалися з деяким припасом на край Долини, де стіною стояло супроти ворожої навали мирославське ремісництво, босоногі челядники, наймити, дейнеки, хлібороби з Долини та зайшле з Січі козацтво.

Уже й шанці десь там рили, край Долини.

Уже й гармати рихтували на валах обох бопланівських фортець.

І, все те заваривши за кілька годин, пан Купа-Стародупський прийшов до начальника, до полковника мирославського, щоб ясувати йому, як він, полковий обозний, усіх сил докладає до святого діла перемоги.

Натрапивши в архієрейському саду на дружній герць, Пампушка до полковника підступити не зважився, бо ж не хотілося схиляти голову в покорі перед особистим ворогом своїм, перед ченцем Мелхиседеком, не хотілось того перед очима ворога страшнішого, таємничого й незрозумілого Козака Мамая.

А товариський герць до першої крові тривав далі.

Песик Ложка на рубак навіжених уже й сердився.

Люто гарчав на них, не розуміючи дурних людських розваг, бо ж лицарі несамовито рубалися й рубались.

Коли б наш Песик Ложка думав не прозою, як звичайні собаки, а був би яким-небудь собачим віршомазом, то він уже й подумав би, чого доброго, що кожна іскра, старанно викрешувана з шабель, якби вона ставала діамантом, обидва лицарі вже загрузли б у самоцвітах по коліна, — але Песик поетом не був і тому не відав ціни діамантам, а двобій дратував його все більше, тож він знову гарчав докірливо і знизував плечима, не бачивши в тому герці ні радості, ані краси, бо кінця-краю тій січі не було й не було.

Владика, правда, вже й захекався досить помітно, але, як і годилось козацькому полковникові, ощадку в Мамая не просив.

Чувши його трудне дихання, Козак прикинувся втомленим і став благати про перепочинок, бо налякала запорожця й свіжа кров, яка промочила полотняний завій на лобі владики, на рані, завданій йому в учорашнім бойовищі.

— Просишся? — підозріло спитав Мелхиседек.

— Прошуся, святий отче, — покірливо потвердив Мамай, і ця покірливість іще більше насторожила владику. — Захекався трішки на старості літ… — непевно додав, одбиваючи удари шаблі, Козак Мамай.

— Брешеш, сучий сину! — гарикнув на побратима архієрей.

— Щоб мені сей та той, коли брешу!

— Жалієш мене, старого собаку!

— Та скарай мене святий Дорошко, єпископ тірський, що сконав од руки Юліана Відступника, коли я брешу хоч стілечки, коли я…

— Годі! — знову гарикнув єпископ. — Таку брехню змивають кров’ю! Бо ти ж сам — відступник! Не брат мені, не друг, не лицар, не запорожець, не християнська душа, а чорт собачий! Бережись!

І превелебний владика знову вкинувся в бій.

Без кришки жарту.

Бо таки розсердився на старого товариша…

Пан обозний, скрушно змахнувши пухлою рукою, подався з архієрейського саду, поспішив до свого дому, щоб повернутись сюди перегодом, бо ж мав до владики чимало невідкладних полкових справ.

Подався додому пан Купа не тільки тому, що дратував череваня безконечний герць, а й тому насамперед, що поривали його надзвичайні обставини: там чекав чепуристий панок, котрого обозний вирятував з рук юрби, Оврам Роздобудько, що його пригощати Демид Пампушка доручив своїй звабливій жіночці, Парасці-Роксолані.

І він чкурнув додому, пан обозний, хоч на ту хвилину йому варто було б лишитися саме в архієрейському садку, бо ж побратимський герць зненацька припинився.

25

Козак Мамай у вишняку помітив раптом знайомого француза, прозваного на Запорожжі кумедним ім’ям Пилип-з-Конопель.

Стовбичив там француз, як видно, вже давненько, бо очі йому сяяли захватом від того шаленого двобою, а він мистецтвом шаблі й сам володав хорошенько, пройшовши добрячу науку в Парижі, тому й зніяковів, коли Козак Мамай, прожогом відкинувши свою шабельку, звернувся до нього зі словом привіту.

Уклонившись двобійникам, Філіпп, не мовлячи й слова, простяг владиці той самий рембрандтівський образок, завинений у червону шовкову шматину, а владика, взявши його до рук і ще й не знаючи, що він тримає, здивовано поглянув на молодика.

— Розгорни лишень, — сказав архієреєві Козак Мамай, котрий уже знав, звісно, що за чудова несподіванка потрапила тому до рук.

Єпископ розгорнув хустину, і аж подих йому перехопило.

І не тільки тому, що тут не сподівався він очей Ярини, своєї племінниці… Старому шарпонула душу передусім ота всевладна сила, перед якою не встоїть жодна людина, коли вона є людина, а не осел, — сила високого мистецтва.

Весело покладені фарби з опуклими на дотик виткими борозенками від пензля, впевнений мазок, гра світла й тіні, що нею вславив свою неповторну кебету геніальний Рембрандт ван Рейн, — усе це, осяяне думкою й почуттями художника, злилося нараз для вітця Мелхиседека у єдиному враженні такої невідпорної сили, аж за серце владика вхопився, аж задихав частіше, аж його захитало, бо замакітрилось старому в голові.

— Покличте її сюди, — кивнувши на поличчя дівчини, стиха попросив Пилип-з-Конопель.

— Щось їй сказати хочеш?

— Мушу.

— На дівчину, — доточив Козак, — чигає нова небезпека.

— Розповідай, —