Читати книгу - "Quo vadis"

Із прибережних гаїв, із химерних будинків, навмисно побудованих і схованих у хащах, озвалися також відголоси музики та співу. Забриніла околиця, забриніли гаї, чулося відлуння рогів і труб. Сам імператор, маючи з одного боку Поппею, з іншого – Піфагора, здивувався, особливо коли серед човнів з'явилися молоді рабині, вбрані сиренами, вкриті зеленими сітками, ніби лускою, й не скупився на похвали Тигеллінові. Та за звичкою поглядав на Петронія, бажаючи знати думку «арбітра», але той протягом тривалого часу лишався байдужим і, тільки коли Нерон запитав його навпростець, відповів:

– Я гадаю, володарю, що десять тисяч оголених дівиць справляють менше враження, ніж одна.

Імператорові, одначе, подобався «плавучий бенкет», позаяк був чимось новим. Зрештою подавались, як завжди, такі вишукані страви, що й уява Апіція була заслабкою, а вин у стількох сортах, що Отон, якому подавали їх вісімдесят, пірнув би у воду від сорому, коли б міг бачити таку розкіш. За столом, крім жінок, сиділи самі августіани, серед яких Вініцій затьмарював усіх своєю красою. Колись обличчя та постать занадто виявляли в ньому солдата, тепер душевні муки та фізичні страждання, через які пройшов, вирізьбили так його риси, ніби пройшла по них делікатна рука майстерного різьбяра. Шкіра його втратила колишню смаглявість, але зберегла золотавий відтінок нумідійського мармуру. Очі побільшали, посмутнішали. Тільки торс його, як і раніше, вражав могутніми формами, ніби створеними для панцира, але над торсом легіонера поставала голова грецького бога або принаймні витонченого патриція, водночас субтильна й розкішна. Петроній, кажучи Вініцію, що жодна августіанка не зможе й не захоче опиратися йому, говорив як людина досвідчена. Дивилися на нього тепер усі, не виключаючи ні Поппеї, ні весталки Рубрії, що її імператор побажав бачити на бенкеті.

Вина, охолоджені в гірських снігах, швидко розігріли серця та голови учасників бенкету. З хащ прибережних випливали все нові човни у формі коників і бабок. Блакитна шиба ставу була такою, ніби її хто обсипав пелюстками квітів або ніби її пообсідали метелики. Над човнами пурхали де-не-де прив'язані на срібних і блакитних нитках або шнурах голуби та інші птахи з Індії й Африки. Сонце перейшло вже велику частину неба, хоча бенкет відбувався на початку травня, було тепло, навіть спекотно. Вода гойдалася від ударів весел, які рухалися в такт музиці, та в повітрі не було найменшого подуву вітру, дерева стояли нерухомі, ніби заслухавшись і задивившись на те, що діялося на ставу. Пліт невтомно кружляв по воді учасників бенкету, що ставали все більш хмільними та галасливими. Ще бенкет не добіг половини, та вже не дотримувалися порядку, в якому всі розташувалися спочатку за столами. Сам імператор подав приклад, вставши й наказавши Вініцію поступитися місцем біля весталки Рубрії, і, зайнявши його трикліній, почав їй шепотіти щось на вухо. Вініцій опинився поруч із Поппеєю, яка простягла йому руку, попрохавши застебнути браслет, а коли зробив це тремтячими руками, кинула на нього з-під своїх довгих вій погляд, удавано сором'язливий, і похитала своєю золотоволосою головою, ніби щось заперечуючи. Тим часом сонце побільшало, почервонішало й поволі опускалося за верхівки дерев; гості були здебільшого зовсім п'яні. Пліт кружляв тепер поблизу берегів, на яких серед дерев і квітів видно було гурти людей, наряджених фавнами або сатирами, що грали на флейтах, сопілках і били в бубни, зграйки дівчат, які зображували німф, дріад і гамадріад. Нарешті все вкрила темрява під п'яні вигуки на честь Селени, що лунали з-під намету – тоді в гаях засвітилися тисячі ламп. Лупанарії на берегах засяяли світлом: на терасах з'явилися нові групи оголених красунь – жінок і дочок вельможних римських сімей. Голосом і розпусними жестами вони почали кликати учасників бенкету. Пліт пристав урешті до берега, імператор і августіани кинулися до гаїв, розсипалися по лупанаріях, по наметах, схованих серед заростей, по штучних гротах біля джерел і фонтанів. Шал охопив усіх; ніхто не знав, де подівся імператор, хто є сенатором, хто вершником, хто танцюрист або музикант. Сатири та фавни почали ганятися з криком за німфами. Били тирсами по світильниках, аби погасити. Деякі кутки гаїв огорнула темрява. Всюди, одначе, було чути то голосні крики, то сміх, то шепіт, то переривчасте дихання. Рим дійсно нічого такого досі не бачив.

Вініцій не був настільки п'яним, як на тому бенкеті в домі імператора, на якому була Лігія, але і його вразило й одурманило все, що відбувалося, і врешті охопило його жадання насолоди. Кинувся до лісу, біг разом з іншими, відшукуючи очима, яка з дріад є найкрасивішою. Щохвилини пролітали повз нього зі співом та окриками все нові зграйки звабниць, за якими гналися фавни, сатири, сенатори, вершники під звуки музики. Угледівши нарешті вервечку дівиць на чолі з Діаною, рушив до неї, щоб роздивитися ближче богиню, й раптом серце його завмерло в грудях. Здалося йому, що в богині з місяцем на голові впізнав Лігію.

Дівиці ж оточили його шаленим хороводом, а за хвилину, бажаючи, мабуть, спонукати до переслідування, розбіглися, мов стадо сарн. Але він лишився на місці, серце гупало в грудях, ледве міг звести подих, бо якось розгледів, що Діана – це не Лігія і зблизька навіть не схожа на неї, нищівне враження позбавило його сил. Раптом огорнула його така невимовна туга за Лігією, якої ніколи в житті не відчував, й любов до неї ринула йому новою хвилею в груди. Ніколи не бачилася йому Лігія дорожчою, чистішою й більш коханою, як у тому лісі шалу й дикої розпусти. Хвилину тому сам хотів пити з цієї чаші та взяти участь в отім розгулі чуттєвості й безсоромності, тепер охопили його жах і відраза. Він задихався від огиди, грудям його бракувало повітря, очам – зірок, не затемнених густим листям цього страшного гаю, й вирішив утікати. Та ледве рушив з місця, як перед ним опинилася постать із головою, вкутаною покривалом, і, поклавши руки на його плечі та обдаючи його гарячим подихом, почала шепотіти:

– Кохаю тебе!.. Ходімо! Ніхто нас не побачить. Поспішаймо!

Вініцій ніби отямився від сну.

– Хто ти?

Але вона, притиснувшись грудьми до нього, наполягала:

– Поспішаймо! Дивись, як тут безлюдно, і я тебе кохаю. Ходімо!

– Хто ти? – повторив Вініцій.

– Вгадай!..

Сказавши це, не знімаючи покривала, припала вустами до його вуст, притягуючи до себе його голову, та раптом їй ніби забракло подиху, відірвала від нього обличчя.

– Ніч любові!., ніч забуття! –