Читати книгу - "Мідний король"

Він подолав паніку, як долають запаморочення. Що бачили хазяїн готелю та його дружина? Скільки ще пожильців можуть посвідчити проти Яски? Хто ще помітив цей проклятий спалах? Тікати зараз — даремно, міська брама замкнена, на вулицях панує нічний закон…

Аж ось один із простертих на бруківці поворухнувся й захарчав. Розвіяр схилився над ним:

— Хто вас прислав?

— Хап…

— Навіщо я йому потрібен?

— Він… не сказав.

— Чому ти служиш Хапові? — вирвалося в Розвіяра несподівано для нього самого. — Чому — не Новкові?

Поранений хрокнув — засміявся:

— Новко… останні деньки. Служи Хапові. Будеш довго жити.

— Довго, як ти, — сказав Розвіяр.

— Пощади мене, — сказав поранений. — Я допоможу тобі… Хап піднесе і тебе, і твоє дівча — мага… Ходитимете в золоті… Будете…

За мить він був уже мертвий. Розвіяр не збирався лишати свідків.

* * *

Новко з’явився особисто — за півгодини. Йому приніс новину шпигун, приставлений спостерігати за готелем, хлопчак років тринадцяти. Новко був стривожений і злий; трупи лежали рядком на вулиці. В одного, ватажка, було спотворене вогнем обличчя — випалене до невпізнання.

— Що це з ним?

— Упав на смолоскип, — байдужно сказав Розвіяр. Так байдужно, як міг; будь-який учений лікар, оглянувши цього мерця, зробив би висновок, що загинув він не від сталі, а від магічного втручання. Розвіяр сподівався тільки на те, що нічний барон не стане віддавати труп ворога ученому лікарю.

— Люди Хапа, — сказав Новко з огидою.

— Приходили по мене. Ще трішки — і дістали б.

Новко вилаявся.

— Вони знають, що я приніс тобі секрет, — сказав Розвіяр. — Хто хазяїн міста — ти чи Хап?

— Хап дістане своє, — похмуро пообіцяв Новко. — Але звідки він знав?

— Спитай у своїх людей, — значущо запропонував Розвіяр. — Кому служить Дол-Шерт — усе ще тобі?

— Заткни пельку!

З Новкових очей Розвіяр зрозумів, що зайшов занадто далеко. Нічний барон мовчки пройшов у будинок, піднявся по залитих кров’ю сходах, підібрав з підлоги крісло, усівся; мовчазний нагір, уже знайомий Розвіяру, запалив свічки.

— Твоє дівчисько… хто така?

— Моя дружина. — Розвіяр внутрішньо підібрався.

— Про неї розповідають дивні речі, — сказав Новко, не спускаючи очей з Розвіярового обличчя.

Той витримав погляд:

— Хто розповідає?

— Крутню! — покликав Новко.

Увійшов підліток, косоокий і веснянкуватий, зі шмарклями під носом і ножем при поясі. Закоханим поглядом витріщився на Новка.

— Що ти бачив?

Хлопчисько покосився на Розвіяра:

— Бачив дівку у вікні. Голу.

— Бачущий, — проказав Розвіяр крізь зуби. — Знає, на що глядіти.

Новко насупився:

— Що ти казав? Про блискавку?

— Вона отак зробила руками, потім ще ось так, потім ще… Щось кричала: «Падай! Помри!»

— І хтось упав?

— Ні. Потім вона зробила так, і як сяйне! Бах — у лоб. І він беркиць — на землю. Я бачив.

Хлопчисько замовк, віддано дивлячись на нічного барона: чи догодив? Запала коротенька пауза.

— Що скажеш? — спитав Новко.

Він говорив неуважно, але Розвіяр розчув у його голосі й напругу, й навіть страх. І жадібність. Нічний барон ніколи не бачив магів — зблизька. Він чув про них правду й байки, не міг відрізнити одне від другого, бажав дістати мага в свої руки — і боявся.

— Яско! — гучно покликав Розвіяр.

Вона вийшла, повністю вдягнена, але незачесана, з покусаними опухлими губами. Жалісна, налякана, бліда; у Розвіяра защеміло серце, він подумки перепросив у дівчини.

— Ця? — спитав у Новка.

Новко жадібно розглядав Яску. Вона дивилась у підлогу; Розвіяр устиг помітити, як трохи розслабляється напружене лице барона. Маг в уявленні Новка мав інший вигляд.

— Твоя баба?

— Моя дружина.

— Гарна, але худа, — з робленою насмішкою повідомив Новко. — Ти справді… ти маг, дівчинко?

Яска швидко глянула на нього й опустила очі. Новко зсунув брови; Розвіяр швидко підійшов до Яски, узяв за підборіддя, примусив поглянути собі в очі:

— Яско! Покажи, як ти робиш блискавки.

Вона дивилася на нього довгих декілька хвиль.

— Ти… жартуєш?

— Не жартую. Давай, покажи, як ти викликаєш дощ і бурю!

Він говорив гучно й, мабуть, надто наполегливо. Яска важко дихала. Розвіяр дивився їй просто в очі; він страшно шкодував, що в них украли цілу годину щастя. Або цілу ніч щастя. Або взагалі вкрали життя. Ясчина таємниця палила, мов яйце вогнянки в голих долонях, але Розвіяр мав стримати її, не змінившись на виду — хоча б тепер, перед Новком. Хоча б до завтрашнього ранку.

— Покажи, як ти робиш людей невидимими, — продовжував Розвіяр, дивлячись Ясці в очі. — Ні? Чому ж? Давай, таж ти могутній маг. Ось, хлопчик тебе бачив за роботою.

У голосі Розвіяра вперше проявилась іронія. Крутень шморгнув носом, почувши недобре. Швидко поглянув на Новка, на Розвіяра — і знов на Новка. Про всяк випадок позадкував ближче до дверей.

— Хлопчик бачив, — виразисто повторив Розвіяр. — Ось тільки скажи мені, Новку: чому, коли я прийшов до тебе з пропозицією, могутній маг лишився на плоту? При тому, що я знав, що трохи ризикую?

Обличчя в Новка ставало все похмурішим.

— Шуу, — сказав він нарешті. — Я вже подумав… Пішов геть!

Хлопчисько щез, ніби розчинився в темряві.

* * *

Готель знову замкнули. Трупи ніхто не прибрав і навіть не прикрив: мерці лишились валятись на вулиці, дожидаючи ранку. Постояльці сиділи по своїх кімнатах, не ризикуючи показати носа. Візити у Фер, навіть короткі, згубно позначались на цікавості: сліпі й глухі обивателі тут жили значно довше.

Новко пішов. Наближався ранок. Лукс був поранений. Розвіяр витяг із багажу сумку з засушеним трилисником. Листя, схоже на пташині лапи, ще більше скрючилось у киплячій воді. Відвар пожовтів од квітів, дрібних, яскравих, із різким запахом.

Яску трусило.

— Пробач. — Вона стримувала сльози.

— Нічого. Інакше вони б нас убили.

— Він не повірив тобі до кінця. Новко. Приставить вистежників. Довкола будинку повно його людей… Уранці напевно накаже оглянути трупи.

— Уранці ми будемо далеко звідси, — сказав він як міг твердо. — Збирайся.

Він сам промив рану Лукса відваром, наклав чисту ганчірку, перев’язав. Звіруїн мовчав, іноді посопуючи від болю.

— Нам треба направити парний бій, — сказав Розвіяр.

— Не з твоїм мечем, — в’яло озвався звіруїн. — Так ти мені руки відрубаєш. У парному бою у вершника два клинки в два лікті завдовжки.

— Ми вдвох завалили вісьмох. Зробімо тобі татуювання на пам’ять про цю перемогу?

— У якому місці? — похмуро уточнив Лукс.

— На заду. Так видніше.

— На заду — це неповага до перемоги.

— Тоді просто можна вистригти вісімку. На боці.

— Або пов’язати хвіст