Читати книгу - "В країні дрімучих трав"

“Поясніть же, нарешті, що це за Країна Дрімучих Трав!” — мало не вихопилося в Булай. Та вона промовчала, не бажаючи в цей хвилюючий для Думчева день турбувати його своїми розпитами. Вона пройшла до іншої кімнати, вийняла з комода свої рукавички.

Надіваючи їх, вона повернулася до кабінету і злякано зупинилася біля дверей. Думчев був блідий, дуже блідий. Він стояв біля невеликого круглого столу і тримав у руках якийсь журнал. Він читав і перечитував уголос:

“…Віск уже давно застосовувався в кустарній промисловості, а також у медицині, закриваючи під час хірургічних операцій кровоносні судини. Сталеливарна і хімічна промисловість широко використовують віск. Віск застосовується також для підвищення якості сталі, при виготовленні, а також для збільшення зіркості оптичних скелець…”

— Сталь… Оптичні скельця… Я бачу, що люди вже знайшли десятки можливостей застосування воску. А я… я спізнився. Чи не буду я смішний із своїми відкриттями?

Мовчки і тихо вийшов Думчев з будинку в супроводі Поліни Олександрівни.

Біля ганку вже стояла легкова автомашина, прислана із селища наукових працівників. Молодий шофер, відчинивши дверцята, привітно пояснив, що приїхав по професора.

Думчев подякував шоферові, бережно взяв під руку Поліну Олександрівну і пішов пішки. Все на ньому було випрасуване. Сяяла чистотою накрохмалена сорочка, твердий, старого фасону комірець підпирав підборіддя. Рука твердо тримала тростину.

Так вони йшли, а машина повільно, дуже повільно їхала за ними.

Та Думчев був неспокійний. І тільки вони вийшли на асфальтоване шосе, яке веде до селища наукових працівників, він почав розмовляти. З ким? З Поліною Олександрівною? Ні!

Думчев звертався до себе самого. Він казав:

— Слухай! Твоє повідомлення про застосування воску застаріло. Що ж, нехай! То я розповім про інше. Чи знаєте ви всі, що в Країні Дрімучих Трав моя рука володіла великою, невідомою вам чутливістю, бо я був тоді зовсім не такий, як зараз? І от якось я доторкнувся до світляка і здивувався: він холодний, він зовсім не гріє! Світить, а не гріє. “Тут джерело нового світла! — вигукнув я. — То навіщо ж нам електростанції? Ось нове світло!” Що? Застаріло?.. Нехай! Але уроки Країни Дрімучих Трав незліченні! І я говоритиму зовсім про інше. Я медик. І там я ставив досліди. Ви взяли в комах дуже мало: мурашиний спирт, бджолину отруту. А я вам розповім, як я примусив мешканців Країни Дрімучих Трав лікувати мене від ран… Або ось пухлина… Ви смієтеся? І це застаріло? Спізнився?

Думчев раптом зупинився і вигукнув:

— Поліно Олександрівно, що ж це таке? Що пізно, а що не пізно? Як дізнатись, як угадати?

Питання це: “Що пізно, а що не пізно?” — очевидно, опанувало усе його єство. Скільки болю й страждання було в його голосі, коли він вимовляв ці слова!

Та ось він замислився, замовк. А потім просто й упевнено сказав:

— За будь-яких обставин я дізнаюсь, що пізно і що не пізно. І почну все спочатку!

— Сергію Сергійовичу, — майже благаючи сказала Поліна Олександрівна, — чи не повернутися нам додому?

— Ні, ні! — вигукнув Думчев, зупиняючись. — Доповідь відбудеться! І рівно о шостій годині вечора!

І знову вони пішли.

А небо було високе, голубе. Легкий вітрець приносив з моря хвилі тепла. Довкола було хороше, спокійно і тихо. Але Думчев, очевидно, стомився.

Поліна Олександрівна запропонувала:

— Чи не доїхати нам на машині?

Думчев відмовився: він не стомився. І вони знову пішли. Так дійшли до того місця, де від шосе відходить до бази Райхарчоторгу путівець.

Тут Думчев зупинився:

— Поліно Олександрівно, я справді трохи стомився. І добре було б відпочити! Тут недалеко альтанка.

— Яка альтанка?

— Ось поряд, ліворуч, за тим гаєм.

— Але ж це далеко!

— Зовсім близько! І тут-таки, біля альтанки, — Країна Дрімучих Трав. Там я прожив усі роки!

— Сергію Сергійовичу, — уже благала Поліна Олександрівна, — повернімося додому!

Думчев похитав головою:

— Доповідь відбудеться!

Поліна Олександрівна присіла на якісь колоди, що лежали край дороги. Думчев машинально сів поруч. Він весь час чомусь дивився туди, в бік гаю, де була альтанка, і мовчав. Потім раптом сказав:

— Час!

Спробував підвестись. Але забракло сили. І Думчев майже впав на колоди.

СИМФОНІЯ БАРВ

Я сидів у світлій палаті лікарні, де лежав хворий Думчев. Тут же чергував лікар.

Лише одному мені було зрозуміло, про що говорив Думчев у маренні.

То він запитував себе: “А чи добре до коника приросла голова цвіркуна?” То кликав гостей до себе, у візерунчастий будинок, і водночас ніяковів: гості бачили перед собою лише дупло. Потім раптом гірко-гірко скаржився, що знову стає дедалі менший, а дорога під його ногами розтягується, довшає без кінця-краю. І весь час тягнув, рятував павука з пастки мурашиного лева: “Він гине, гине, мій друг, мій верблюд! Допоможіть! Допоможіть!”

Коли ніч закінчилась і зійшло сонце, хворий забувся, замовк.

Головний лікар лікарні — жінка (очевидно, хірург; руки швидкі, впевнені, міцні) уважно вислухала мої тривожні запитання про стан здоров’я Думчева і сказала:

— Ми лікуватимемо хворого тривалим сном.

Багато я хотів сказати лікареві і про самого Думчева і чому він для мене такий дорогий. Але говорити про Країну Дрімучих Трав? Хто повірить мені?

— Ви хочете ще про щось запитати? — звернулася до мене лікарка.

— Ні!

Я не поїхав з Ченська. Оселився в селищі поряд з лікарнею і послав у Москву кілька телеграм. Одну до театру, про те, що змушений затриматися на кілька днів у Ченську. Другу — Калганову з повідомленням про хворобу Думчева.

Щодня я приходив до лікарні.

— Чи не прокинувся хворий?

— Ні, не прокинувся. Стан непевний.

Я стомився від пережитого. Жив, не вірячи в усе те, чому сам був свідком, чекаючи видужання Думчева.

Одного разу ввечері, вийшовши з лікарні після чергових відвідин хворого, я побачив, що під вікнами палати Думчева стоїть якась людина. В сутінках я не міг добре розгледіти її, але ясно побачив, як людина пройшла вздовж білого корпусу лікарні, а потім знову повернулася під вікна палати Думчева. Так повторилося кілька разів. Стало зовсім темно і, дещо спантеличений, я пішов додому. Думчев не прокидався. І ось знову в сутінках я застав під вікнами Думчева ту саму невідому людину. Вона без кінця ходила вздовж