Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Але несподівано одного вечора Ганна раніш, ніж завжди, почула дзвінок. Вона радісно кинулась відчиняти і раптом… Вольський.

— Як, — здивувався Вольський і собі, — Миколи Матвійовича нема ще?

— А хіба ж він не в лабораторії у вас?

— Заходив — нема. Значить, він скоро прийде. Дозвольте зачекати.

— Будь ласка. Але ж дивно. Я думала, що він там…

— Що там дивного? Що чоловік не сидить на одному місці? Так личить живій людині. Життя — perpetuum mobile. Ані моменту спокою. Умремо — будемо спочивати. Поки живі — прислухаймось до пульсу життя… А у вас уже самої, мабуть, перестав битись?

— Ще б'ється, але ж, напевне, не так швидко, як у вас, — посміхнулася Ганна.

— Ану, дозвольте, — охоче вхопився за руку Вольський, — треба підсилити, треба!..

— Я задоволена і з такого темпу.

— Що ви? Їй-богу, мені боляче за вас. У якому віці ви живете?

— Гадаю, що в двадцятому.

— На мою думку — в дев’ятнадцятому.

— За якими ж це ознаками?

— А хоч би вже за тим, що ви й днюєте, і ночуєте у себе в кімнаті. Весна ж, весна! Невже ви не почуваєте?

— Старе, — апатично промовила Ганна, визволяючи руку.

Вольський, затримавши руку, приклався вустами з патетичною урочистістю.

Ганна сердито одірвала руку:

— Не робіть дурниць!

— Ганно Павлівно, ви безмірно жорстока людина. Скажіть, що є доганного в дотикові до руки? Я певний, що хоч би як вам подобався мужчина, ви не дозволили б йому себе обійняти, й через те тільки, що у вас сидить цвіль вірності. Кому й чому? Старе, Ганно Павлівно, старе, як вірність вашої померлої бабуні. Можу вам поклястися, що той, для кого ви зберігаєте вашу вірність, в оцю хвилину сидить в обіймах якої-небудь красуні…

Ганні не ворухнувся на обличчі жодний м’яз.

Вольський підступив сміливіше:

— Так для чого марнувати вік свій? Щастя, як метеор…

За цими словами Вольський злегка обійняв Ганну, нахилившись до обличчя, але в ту ж мить Ганна ляснула його по щоці й сама відкинулась, злякавшись свого вчинку.

Вольський відступив.

— Так, так… Мерсі.

Ганна вже задихалася від люті.

— Якщо ви приходите до чужого дому, щоб зневажати людей, то краще не переступайте порога.

— Ваш покірний слуга. — І, низько вклонившись, Вольський зник.

Ганна зразу якось охляла. Слова Вольського про зраду Ніка впали на неї, неначе тяжкий вантаж, що довго вже висів над нею, загрожуючи зірватися з ланцюгів, — але хай би її роздробило, вона не заплямує честі Ніка. Вона витримала удар. А тепер… усі сили її покинули. Спустошена, зневажена, Ганна, задихаючись, крізь спазми питала себе: «Що це? Що Нік?»

Нік, як завжди, прийшов пізно, крадькома дійшов до свого ліжка й скоро заснув.

Але Ганна не могла заснути майже до самого ранку. Вранці ж була бліда, очі їй запали. Коли після сніданку Нік промовив своє звичайне «дякую», Ганна раптом розридалась.

— Що з тобою, Ганнусю?

— Нічого, нічого, — крізь сльози намагалася запевнити вона, — просто нерви… я погано спала…

Вона навіть посміхнулася до Ніка.

— Тобі треба відпочити, Ганнусю. Я вже думав над цим. Ось у Талі скоро закінчується навчання, найму десь поблизу дачу — їдьте й відпочивайте.

— А піаніно перевезеш? — запитала Таля.

— Та доведеться, як тобі так хочеться.

— От добре, от добре, — кізкою стрибнула Таля й поривчасто обійняла батька.

Ганна глянула на Талю скорботно-заздрісним поглядом жебрака. Вона не сміла.