Читати книгу - "Нічний цирк"

Кімнатка маленька, але має високу стелю, з якої звисає золота люстра, прикрашена кришталем. Округлі стіни й стеля пофарбовані в глибокий яскраво-синій колір і поцятковані зірками.

Кімнату огинає поміст, яким можна йти, а всю підлогу вкрито розсипом вишитих райдужних шовкових подушок.

— Чандреш переконує, що кімнату обставлено так само, як в однієї куртизанки з Бомбея, — каже хлопець. — А як на мене, тут чудове місце, щоб сховатися з книжкою.

Селія сміється, і завиток волосся падає їй на вилицю.

Марко нерішуче простягає руку, щоб відкинути волосся з її обличчя, але перш ніж пальці торкаються дівочої шкіри, Селія відштовхується від підвищення та сріблястою рибкою пірнає в море розкішних подушок. Хлопець якусь мить дивиться на неї, а потім повторює її рух і приземляється неподалік, у самому центрі кімнати.

Вони лежать на підлозі, роздивляючись люстру. Світло заломлюється кришталем і без жодної магії перетворює стелю на нічне небо.

— Як часто ви можете навідуватися до цирку? — цікавиться Селія.

— Не так часто, як хотілося б. Звичайно, коли цирк зупиняється неподалік Лондона, я ходжу до нього. І, коли вдається втекти від Чандреша на довший час, їду за ним до Європи. Іноді мені здається, що я водночас стою на двох берегах. Я знаю досконало про багато речей у цирку, проте він завжди дивує.

— Який намет ваш улюблений?

— Хочете правду? Ваш.

— Чому? — дивується дівчина, повертаючись, щоб подивитися на Марко.

— Гадаю, він зачіпає в моїй душі якісь струни. Ви можете демонструвати публіці те, що я вимушений зберігати в таємниці. Напевно, я можу оцінити його зовсім по-іншому, ніж усі глядачі. А ще мені дуже подобається Лабіринт. Я не був певен, що ви погодитеся співпрацювати в ньому.

— Я вислухала довжелезну лекцію з приводу цієї співпраці, — зізнається Селія. — Мій батько називає її «збоченою близькістю». Він, мабуть, кілька днів вигадував, як мене болючіше зачепити. Йому поєднання наших здібностей видається несмаком, хоча я ніколи не розуміла чому. Я обожнюю Лабіринт, мені так цікаво додавати туди нові кімнати. А найбільше мені до вподоби ваш коридор, де сніжить і можна побачити сліди інших відвідувачів.

— Ніколи не думав про Лабіринт із точки зору розпусти, — замислено озивається Марко. — Я вже не дочекаюся, щоб поглянути на нього з такого ракурсу. Хоча я був упевнений, що ваш батько знаходиться не в тому становищі, щоб коментувати хай там що.

— Він не помер, — зізнається Селія, знову переводячи погляд на стелю. — Це складно пояснити.

Марко вирішує не розпитувати її та повертається до теми цирку.

— А який ваш улюблений намет? — питає він.

— Крижаний Сад, — не задумуючись, відповідає дівчина.

— Чому? — цікавиться Марко.

— Через відчуття, — каже Селія. — Наче ти потрапив у сон. Наче це не просто черговий намет, а місце, що знаходиться деінде. Можливо, я просто занадто люблю сніг. Як ви його вигадали?

Марко задумується про своє творіння, адже йому ніколи раніше не доводилося пояснювати, звідки беруться ідеї.

— Мені здавалося, що було б цікаво створити в цирку оранжерею, але я, звісно ж, був змушений відмовитися від кольорів, — починає він. Перебрав купу варіантів, поки не здогадався виготовити все з криги. Мені подобається, що ви порівнюєте Крижаний Сад зі сном, бо саме уві сні в мене народилася ця ідея.

— Саме тому я створила Дерево Бажань, — перериває його Селія. — Мені здалося, що дерево, охоплене полум’ям, — гарний комплімент для того, хто створює рослини з криги.

Марко подумки перебирає спогади про те, як уперше побачив Дерево Бажань. Тоді він відчував дивну суміш роздратування, здивування й туги. А зараз усе здається зовсім інакшим. Спочатку він не був певен, чи може запалити свічку, загадати бажання — раптом це буде порушенням правил.

— Усі ті бажання здійснилися? — цікавиться хлопець.

— Я точно не знаю, — зізнається Селія. — Важко стежити за всіма людьми, котрі залишили там свої бажання. А ви щось загадали?

— Можливо.

— І воно збулося?

— Наразі важко сказати.

— Ви мусите розповісти мені, коли збудеться, — переконує його дівчина. — Сподіваюся, що збудеться. Якоюсь мірою я створювала це дерево для вас.

— Але ви тоді навіть не знали, хто я, — протестує Марко, обертаючись до Селії. Вона не відводить погляду від люстри, але на обличчі з’являється приваблива усмішка людини, що вміє зберігати таємниці.

— Я не знала, хто ви, але склала думку про свого суперника, знаходячись серед створених ним речей. Мені здалося, що дерево сподобається йому.